143
Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.
144
Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я!
145
Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?
146
Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.
147
Чому вславляються в легендах і сьогодніЛілея й кипарис, коханці благородні?Ця має десять уст, а промовлять не хоче,А в того двісті їх від сорому німотні.
148
До чари дивної, що сяє так розкішно,Рукою тлінною і доторкнутись грішно.А скільки ніжних лиць, очей живих цей МайстерЛюбовно створюе й розтрощує зловтішно!
149
Мерцям однаково, що оцет, а що мед,Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,Невпинно мінячись, летітиме вперед.
150
Чи не знайду собі я душу хоч єдину,Щоб розповісти їй про світ і про людину?У муках створена з гіркої глини горя,Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.
151
Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанівЦей осені прихід і цей відхід зими!
152
Ті, що мандруючи собі набили п'яти,Два світи прагнучи в одному відшукати, —Не знаю, чи про те, який він є насправді,Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?
153
Навіщо капища, мечеті на майдані,Про пекло та про рай розмови безнастанні?У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,Що з нами станеться, записане зарані.
154
Неси вина того, що оновляє нас!Лий повно, запали той вогник, що погас!Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!Спіши, бо не стоїть скороминущий час!
155
В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,Ми входу й виходу дарма шукаєм.Ніхто ще правди не сказав, звідкіль миУ нього входимо й куди зникаєм.
156
Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!Спіши на зіллячко весняне надивиться,Бо завтра й на тобі підійметься травиця!
157
Безглуздо мучити себе самого — хайМалий достаток твій, ти лишку не шукай:Тим, що од вічності записане тобі,Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!
158
Коли в заховане ти мислю прозираєш,Чому дарма собі журбою серце краєш?Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!
159
О небо мовчазне! В твоему лоні згасВже не один Махмуд і не один Айяз!Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,І ті, що відійшли, не вернуться до нас!
160
Є рай на березі небесної ріки…А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,Бо бубни слухати приємно здалеки.
161
Будь весел, не марнуй свого життя у горі,Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,I муром станеш ти в сусідовій коморі.
162
Не вічно житимем: урветься волокно!Найкраще думати про любку та вино.Навіщо міркувать про вічне й про минуще?Коли розлучимось, нам буде все одно!
163
О Доле! Злочини ти твориш — і самаЇх потім визнаєш! Даруєш ти сліпмаДобро мерзотнику, а праведному — кару.Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?
164
Щодня змагаюся, борюся сам з собою,Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!Хай ти простиш мене… Та сором лютий палитьМене за помилки, що коїв я і кою!
165
Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.Запитуєш: куди ми підемо по смерті?Налий вина мені — і йди куди завгодно!
166