Якщо в нас істина — іносказання,Навіщо, серце, всі твої терзання?Змирися з долею! Заради тебеНе змінять небеса свого писання!
167
З тобою нарізно я знову затужив.Усюди буду я з тобою, поки жив.Пішов — і тисяча сердець без тебе тужить,Прийшов — і тисячу нових заполонив.
168
Всі таємниці пильно зберігай,Щоб не дізнався нелюд і шахрай.I зваж: як з іншими ти поведешся,Того від інших і собі чекай.
169
Ланцюг від милої і навіть рана — щастя.Буть курявою там, де йде кохана, — щастя.Коли й ущипливе тобі словечко кине,Радій, бо кожна річ, від неї дана, — щастя.
170
На вулиці красунь блукаємо сьогодні,Кохання та вино вславляємо сьогодні!Ми увільнилися назавжди від буття —I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.
171
Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.Веління Вишнього сповняти не спішив я,А недозволене… я завжди в нім кохався!
172
Хоч я не шліфував покірності перлинуI тягаря гріхів з плечей своїх не скину,Все ж не пускаюся я берега надії,Бо тільки істину я визнаю єдину.
173
Про рай розказують, про гурій молодих,Про мед і про вино… Ну, що ж! Тоді не гріхI тут потішитись небесними дарами,Адже ж усе одно ми прийдемо до них.
174
Коли пшеничної перепічки дістануТа шмат баранини, та в келиха загляну,Та сяду з милою серед руїн — це втіха,Приступна, далебі, не кожному султану.
175
Коли безгрішний дух розлучиться з життям,Із праху людського нам зліплять гроб, а там,Після недовгого спочинку, доведетьсяТакою ж глиною для інших стати й нам.
176
Я чув, що праведні підіймуться з могилиВ тім самім образі, в якому опочили.Тому я з милою й вином не розлучаюсь,Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.
177
О небо! В злигоднях повинне тільки ти,Старе вмістилище ненависті і мсти!А ти, о земле, ти… Якби в тобі копнути,Які б коштовності вдалося віднайти!
178
На муки, кажуть нам, засуджений п'яниця.Не вірте: вирок той ніколи не справдиться!Якщо поглине ад закоханих і п'яних,То завтра ж у раю нікого не лишиться.
179
Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,Розбито й кинуто… Минатимеш базар —Під ноги поглядай, не наступай на неї:З піал голів людських її зліпив гончар.
180
Що в мудрості тепер? Як догоджати їй,То краще йди в сарай та бугая подій!Сьогодні вигідно носити глупства лахи,Бо розум ціниться дешевше за пирій.
181
Хайяме-грішнику, ти вбрався в темні шати —Й журбою думаєш гріхи із себе зняти?Хіба не для гріхів існує всепрощення?Воно для грішника, тож годі вболівати!
182
Соннивче, скоро день! Жени з очей дрімоту!До музики й вина збуди в собі охоту!Тим, хто живе тепер, недовго обертатись,А тим, хто відійшов, немає повороту!
183
Коли, опатравши, як птицю степову,Назавжди смерть мене утопче у траву,Зберіть тоді мій прах, зробіть сулію з нього —I, вчувши смак вина, я знову оживу.
184
Коли сконаю я, вином мене обмийтеI поминального у келихи налийте!Як хочете знайти мій прах у день спасіння,Долівку заступом у кабаку розрийте!
185
Не пий, наказують, твоя вина в вині:Настане судний день — і будеш ти в огні.Це так… Та з радістю б віддав я землю й небо,За мить, коли в шинку ми сидимо хмільні.
186
Ми — зібрання ляльок, нас крутить як хотяНебесний витівник. На килимку життяМи витанцьовуєм (це правда, а не казка) —I потім падаєм у ящик небуття.
187
Я птаха спостеріг на древній вежі Туса,Що пильно роздивлявсь на череп Кай-Ковуса.Я чув, як черепу він мовив: «Леле, леле!Де тулумбасів гук, де горді чола й вуса?»
188
Як буде в тебе жбан іскристого напою,Розпий з людьми його, з якою хоч юрбою,Той, хто життя нам дав, не журиться нітрохиТвоїми вусами й моєю бородою.
189
О небо! Тугою мені ти серце краєш,Сорочку радості з плечей моїх зриваєш!Вітрець, яким дишу, ти полум'ям проймаєш,А воду, що я п'ю, ти в попіл обертаєш!