«Привіт, я — Ґвендолін і потрапила сюди з майбутнього. На доказ я покажу вам застібку-блискавку. Б'юся об заклад, що її ще не винайшли, еге ж? Як і аеробуси, телевізори або холодильники…»
Принаймні можна спробувати. Глибоко дихаючи, я підійшла до дверей.
Сходинки під ногами здалися мені напрочуд знайомими й чужими водночас. Я машинально потяглася до кнопки дзвінка. Але її не було. Електричні дзвінки, вочевидь, іще теж не винайдено.
Як на те, ніде й натяку не було на якусь дату. А я навіть не знала, коли було винайдено електрику. До пароплавів чи вже після? Чи вчили ми це в школі? Якщо так, то я, на жаль, не могла цього згадати.
Я намацала довгу ручку, що звисала на ланцюжку — точнісінько така була вдома в Леслі на унітазі. Я енергійно смикнула за неї і почула, як за дверима зателенькав дзвіночок.
О леле!
Найпевніше, двері відчинить хтось зі служників. Що мені сказати, щоб мене пропустили до кого-небудь із родини? Може, ще живий прапрапрадідусь Г'ю? Чи вже живий. Або ж узагалі живий. Я просто запитаю про нього. Або про Енні.
Кроки лунали все ближче. Я спробувала зібрати в кулак усю свою мужність. Але я не встигла побачити, хто відчинив двері, бо мене знову збило з ніг, жбурнуло через час і простір та виплюнуло назад.
Я опинилася на килимку біля наших вхідних дверей. Схопившись на ноги, я озирнулась. Усе було на вигляд таке саме, як кілька хвилин тому, коли я вибігла з дому по льодяники для тітоньки Медді. Будинки, припарковані автомобілі, навіть дощ.
Незнайомець у чорному біля будинку 18 світив на мене очима.
— Атож, не ти один дивуєшся, — пробурмотіла я.
Як довго мене не було? Чи бачив незнайомець у чорному, як я зникла на розі вулиці та знову з'явилася на килимку перед нашими дверима? Він, напевно, не міг повірити своїм очам. Так йому й треба. Знатиме, як це — загадувати загадки іншим.
Я щосили задзвонила у дзвінок. Двері відчинив містер Бернард.
— Ми кудись поспішаємо? — поцікавився він.
— Ви, напевно, ні, а от я точно!
Містер Бернард підняв брови.
— Вибачте. Я забула дещо важливе. — Я протиснулася повз нього і помчала вгору східцями, стрибаючи через дві.
Тітонька Медді глянула на мене, як чорт на попа, коли я увірвалася в салон.
— Я думала, ти вже пішла, янголятко.
Не встигнувши відсапатись, я подивилася на настінний годинник. Я вийшла із салону рівно двадцять хвилин тому.
— Але добре, що ти повернулася. Забула тобі сказати, що в них у «Селфріджес» є точно такі льодяники, але без цукру, і бляшанка така ж! Утім, ні в якому разі їх не купуй, бо через ці без цукру в людини буває той… бігунка!
— Тітко Медді, чого всі так впевнені, що Шарлотта успадкувала ген?
— Тому що… а ти не можеш спитати що-небудь простіше? — тітонька Медді виглядала дещо спантеличеною.
— У неї досліджували кров? Хіба цей ген не може бути в кого-небудь ще? — мало-помалу я переводила подих.
— Шарлотта, без сумніву, є носієм гена.
— Бо це можна довести за її ДНК?
— Янголятко, ти звертаєшся не за адресою. У біології я завжди розбиралась, як цап у зорях, і не маю жодного поняття, що таке ДНК. Як на мене, все це пов'язано не так з біологією, як із вищою математикою. На жаль, з математикою у мене теж погано. Коли доходиться до цифр і формул, то в мене в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Можу лишень сказати тобі, що Шарлотта народилася саме в призначений для неї день, обчислений століття тому.
— Себто дата народження визначає, чи є в людини ген, чи ні? — я прикусила нижню губу. Шарлотта народилася сьомого жовтня, я — восьмого. Себто нас розділяв один-єдиний день.
— Швидше навпаки, — пояснила тітонька Медді. — Ген визначає час народження. Вони підрахували все точно.
— А якщо вони прорахувалися?
На один день! Дуже навіть просто. Поплутали та й годі.
Цей клятий ген був не у Шарлотти, а в мене. Або в нас обох. Або… Я опустилася на лавку.
Тітонька Медді похитала головою.
— Вони не прорахувались, янголятко. Гадаю, ці люди якщо щось і вміють, то це рахувати.
«Ці люди» — це взагалі хто?
— Кожен може прорахуватися, — зауважила я.
— Але не Ісаак Ньютон, — засміялася тітонька Медді.
— Ньютон розрахував день народження Шарлотти?
— Дитятко моє дорогеньке, я розумію твою цікавість. Але, по-перше, іноді краще не знати, і, по-друге, мені справді страшенно кортить отримати свої льодяники!
— Все це позбавлене будь-якої логіки, — сказала я.
— Лише на перший погляд. — Тітонька Медді погладила мене по руці. — Але навіть якщо ти не почула нічого нового, ця розмова хай зостанеться між нами. Бо якщо твоя бабуся дізнається, що я тобі все виклала, то розсердиться. А коли вона злиться, то ще прикріша, ніж зазвичай.