Коли я подолала свій первісний страх (пика в Азраеля, як у всіх горгулій, була моторошна), ми поступово стали друзями. На жаль, переїхати зі мною з Дарема до Лондона Азраель не зміг, і мені до цього дня його не вистачало. Нечисленні демони-горгулії, яких я бачила тут, у Лондоні, були радше несимпатичними істотами, вони не варті були й нігтя Азраелевого.
Якщо мама мені повірила щодо Азраеля, то вона повірить і про мандри в часі. Я чекала слушної нагоди, щоб поговорити з нею. Але слушна нагода ніяк не з'являлася. Щойно мама повернулася додому, як їй довелося вчити мою добру й розумну сестричку Кароліну, бо та, бачте, погодилася прихистити на літні канікули класний тераріум разом із класним талісманом, хамелеоном на ім'я Містер Бін. І хоча до шкільних канікул було ще кілька місяців, відкладати цю дискусію, мабуть, не випадало.
— Ти не можеш узяти на себе Містера Біна, Каролінко! Ти ж знаєш, що бабуся заборонила тримати тварин удома. А в тітки Ґленди алергія.
— Але в Містера Біна немає шерсті, — зауважила Кароліна. — І він постійно сидить у своєму тераріумі. Він нікому не заважає!
— Він заважає бабусі!
— Значить, бабуся дурна!
— Кароліно, так не годиться! У нашому домі ніхто нічого не тямить у хамелеонах! Уяви собі тільки, ми що-небудь зробимо не так, і Містер Бін захворіє і помре!
— Ні, не помре! Я знаю, як за ним доглядати! Будь ласка, мамо! Дозволь мені його взяти! Якщо я не візьму цього хамелеона, його знову забере Тесс, а вона завжди хвалиться, що є улюбленицею Містера Біна!
— Каролінко, ні!
Чверть години по тому вони й далі сперечалися — навіть коли мама зайшла у ванну й зачинила за собою двері, Кароліна стала перед дверима і правила своєї:
— Леді Аріста навіть не помітить! Ми могли б занести в будинок увесь тераріум, хай-но лишень кудись піде! Все одно вона не буває в моїй кімнаті!
— Можна людині принаймні в туалеті посидіти спокійно? — крикнула мама.
— Ні, — заявила Кароліна. Вона уміла чіплятися, як реп'ях до кожуха! І вгамувалася тільки тоді, коли мама пообіцяла їй особисто поклопотатися за Містера Біна перед леді Арістою.
Поки мама й Кароліна сперечалися, я витягала жуйку з волосся мого брата Ніка.
Ми сиділи в кімнаті для шиття. До братової голови прилипло з півфунта жуйки, але він не міг пригадати, як вона туди потрапила.
— Але ж ти мав би це помітити! — сказала я. — На жаль, кілька пасом мені доведеться відрізати.
— Байдуже, — відказав Нік. — Можеш відрізати одразу всі. Леді Аріста каже, що я схожий на дівчинку.
— Для леді Арісти всі, у кого волосся довше за сірникову голівку, скидатимуться на дівчинку. Шкода стригти так коротко твої прекрасні кучері.
— Вони відростуть знову. Та стрижи вже, ну ж бо!..
— Манікюрними ножицями не можу. Тобі треба в перукарню.
— Ти зможеш, — довірливо сказав Нік. Він, вочевидь, забув, як я одного разу вже постригла його манікюрними ножицями, після чого він перетворився на якесь щойно вилуплене шуліченя. Мені тоді було сім років, а йому чотири. Його кучері були потрібні на перуку. Перука в мене, щоправда, не вийшла, зате я заробила один день домашнього арешту.
— Тільки спробуй! — сказала мама. Вона увійшла до кімнати і про всяк випадок забрала ножиці з моїх рук. — Якщо вже стригтися, то в перукаря. Завтра. Зараз час спускатися на вечерю.
Нік застогнав.
— Без паніки! Сьогодні леді Арісти немає. — Я посміхнулася йому. — Ніхто до тебе не чіплятиметься через жуйки. Або через плями на светрі.
— Які ще плями? — Нік оглянув себе. — От гидота, це, напевно, гранатовий сік. Я й не помітив.
Бідолашний братик, увесь вдався в мене.
— Я ж кажу, ніхто не лаятиметься.
— Але сьогодні ж не середа! — здивувався Нік.
— А проте вони поїхали.
— Круто!
Коли вдома бували леді Аріста, Шарлотта й тітка Ґленда, вечері зазвичай проходили досить напружено. Леді Аріста критикувала неналежні манери Ніка й Кароліни (а часом і тітоньки Медді), тітка Ґленда весь час цікавилася моїми оцінками, щоб потім порівняти їх з оцінками Шарлотта, а Шарлотта всміхалася, наче Мона Ліза, відповідаючи на всі питання незмінною фразою: «Вас це не обходить».
Ми б залюбки ухилялися від цих щоденних вечірніх зібрань, але бабуся наполягала на тому, щоб збиралися всі. Дозволялося не приходити тільки тому, у кого була якась інфекція.