«У містера Бернарда повинен бути свій приватний простір», — говорила часто леді Аріста.
«Так-так, — відказувала на це мама. — А хіба нам він не потрібен?»
Але промовляла вона це так тихо, що леді Аріста не чула.
— Ваша бабуся в музичному салоні, — пояснив Шарлотті містер Бернард.
— Дякуємо. — Шарлотта залишила нас біля входу і побігла сходами нагору. Музичний салон був розташований на другому поверсі, і ніхто не знав, чому він так називається. Бо там навіть піаніно не було.
Музичний салон був улюбленою кімнатою тітоньки Медді й леді Арісти. Там було чути фіалкові парфуми і дим сигареток леді Арісти. Провітрювали салон вряди-годи — якщо там засидітися, можна було й зомліти.
Містер Бернард замкнув вхідні двері. Я скинула одним оком на незнайомця в чорному. Він досі був там. Мені привиділося чи він і справді махнув рукою, немов вітаючи? Містера Бернарда чи, можливо, навіть мене?
Двері зачинились, але рушити логічним ланцюжком далі я не змогла, бо в животі знову виникло почуття, наче я лечу вниз із американських гірок. Голова мені пішла обертом. Коліна підігнулись, і довелося вхопитися за стіну, щоб не впасти.
Наступної миті все знову минулося.
Серце шалено калатало. Щось зі мною було не так. За дві з половиною години мені двічі паморочилося в голові, причому ніяких американських гірок не було й близько.
Хіба що… ет, дурниця! Напевно, я просто занадто швидко росту. Або у мене… гм? Пухлина мозку? А може, звичайний голод.
Так, річ саме в цьому. Я ж від сніданку нічого не їла, бо ж обід приземлився на мою блузку. Я з полегшенням перевела подих — і тільки тоді помітила, що совині очі містера Бернарда уважно за мною спостерігають.
— Гоп-ля, — мовив він трохи запізно.
Я відчула, що наливаюся жаром.
— Ну, я вже йду… робити домашнє завдання, — пробурмотіла я.
Містер Бернард кивнув із байдужим виглядом. Але, піднімаючись сходами, я відчувала, як він свердлить очима мені спину.
Розділ другий
З «Анналів Вартових»,
10 жовтня 1994 року
Я щойно повернувся з Дарема, де навідувався до найменшої доньки лорда Монтроза Ґрейс Шеферд, яка позавчора ні з того ні з сього народила дочку. Усі ми страшенно раді тому, що з'явилася на світ
Ґвендолін Софі Елізабет Шеферд, 2460 г, 52 см.
Мати й дитина почуваються добре. Щиро вітаємо нашого Великого Магістра з п'ятим онуком.
Звіт: Томас Джордж, Внутрішнє Коло.
Леслі називала наш будинок «розкішним палацом»: адже в ньому стільки було кімнат, картин, дерев'яних панелей і антикваріату! Вона гадала, що в нашому будинку за будь-якою стіною ховається потайний хід, а в будь-якій шафі — потайна шухляда. Коли ми були молодші, то, щойно вона приходила, вирушали в дослідницьку мандрівку будинком. Звичайно, нам було категорично заборонено пхати носа в усі кутки, але це робило наші пошуки ще цікавішими. Ми вигадували дедалі витонченіші стратегії, щоб нас не зловили на гарячому. За час пошуків ми справді знайшли кілька потайних скриньок і навіть одні потайні двері. Містилися вони на сходовій клітці за картиною, на якій олійною фарбою був намальований якийсь гладкий бородань, що тримав у руці оголену шпагу, верхи на коні.
Якщо вірити тітоньці Медді, непривітний чоловік на картині був мій двоюрідний прапрапрапрапрадідусь Г'ю, а його руда кобила звалася Сита Енні. Хоча хід за картиною був завдовжки всього кілька сходинок і вів до однієї з ванних кімнат, але це був таки таємний хід.
— Щастить же тобі, що тут живеш! — знай повторювала Леслі. Натомість я вважала, що щасливиця якраз вона. Леслі з батьками й кудлатим псом на ім'я Берті жила у звичайнісінькому будинку в північному Кенсинґтоні. Там не було таємниць, зловісних службовців або ж прикрих родичів.
Колись і ми жили в такому будинку — мої мама, тато, брат, сестра і я. Ми жили тоді в Даремі, що в Північній Англії. Але потім, коли сестрі було всього півроку, батько помер і мама переїхала з нами в Лондон. Напевно, вона почувалася самотньою, а може, було обмаль грошей.