— Звичайно. Але можеш і сама її приміряти, якщо хочеш.
Кароліна захихотіла.
— Вона ж на мене завелика, Ґвенні! І тобі справді час вставати, інакше залишишся без сніданку.
Тільки під душем я остаточно прокинулась, і поки мила голову, мої думки безперервно крутилися навколо вчорашнього вечора, а краще сказати, навколо тих тридцяти хвилин (так здавалося), які я, ридма ридаючи, провела в Ґідеонових обіймах.
Я згадала, як він пригортав мене до себе і гладив моє волосся. Я була така зворушена, що не встигла подумати про те, як ми раптом стали близькі. Але зараз я почувалася ще більш ніяково. Перш за все тому, що він всупереч своїй звичайній манері був справді дуже ласкавий (нехай навіть тому, що просто співчував). Але ж я при цьому твердо вирішила зневажати його до кінця життя.
— Ґвенні! — Кароліна постукала в двері ванної. — Ну ж бо, виходь, ти не можеш стирчати там цілу вічність!
Вона мала рацію. Я справді не могла сидіти тут вічно. Мені треба було виходити — в це химерне нове життя, яке впало на мене як сніг улітку. Я закрила кран із гарячою водою і стояла під легким крижаним душем, поки втома не випарувалася до останку. Моя шкільна форма залишилася в ательє мадам Россіні, а дві блузки були в пранні, тому мені довелося вдягнути другий комплект форми, завузький. Блузка майже репалась на грудях, а спідниця була закоротка. Начхати! Темно-сині шкільні туфлі теж залишилися в Темплі, тож я натягнула свої чорні кросівки, хоча ходити до школи у спортивному взутті, власне кажучи, заборонялось. Але, треба сподіватися, директорові Джиллсу не закортить влаштувати контрольний обхід школи саме сьогодні.
Сушити волосся феном вже не було коли, тому я сяк-так витерла його рушником і розчесала. Волосся, вологе й рівне, впало на плечі — від м'яких кучерів, які наворожила мені вчора мадам Россіні, не залишилося і сліду.
Якусь мить я розглядала в люстрі своє обличчя: я не те щоб виспалась, але мала кращий вигляд, аніж можна було очікувати. Я наклала трохи маминого крему від зморщок на лоб і щоки. Мама завжди каже, що з цим починати ніколи не рано.
Я б охоче пропустила сніданок, але, з іншого боку, мені так чи інакше доведеться зіткнутися з тіткою Ґлендою і Шарлоттою, тому найкраще зробити це просто зараз.
Я почула, як вони балакають, ще перш ніж дійшла до їдальні.
— Великий птах — це символ нещастя, — говорила тітка Медді. Отакої! Зазвичай вона вставала після десятої, бо була страшенна соня, вважала сніданок єдиною зайвою трапезою дня. — Я хотіла б, щоб хто-небудь мене послухав.
— Справді, Медді! Ніхто не може розібратися в твоєму видінні. Ми вже й так вислухали його щонайменше разів десять! — Це була леді Аріста.
— Точно, — підхопила тітка Ґленда. — Ще одне слово про сапфірове яйце, і я закричу!
— Доброго ранку, — мовила я.
На мить запала пауза. Усі витріщалися на мене, наче на клоновану овечку Доллі.
— Доброго ранку, дитино, — сказала нарешті леді Аріста. — Сподіваюся, ти добре спала.
— Так, чудово, спасибі. Я вчора дуже втомилася.
— Все це, звичайно, було для тебе трохи тяжко, — зауважила тітка Ґленда зверхньо.
І справді. Я сіла на своє місце проти Шарлотти, яка, вочевидь, і пальцем не торкнулась тоста. Вона подивилася на мене так, ніби мій вигляд остаточно зіпсував їй апетит.
Але мама з Ніком по-змовницькому посміхнулись мені, а Кароліна поставила переді мною тарілку з мюслі та молоком. Тітонька Медді в рожевому халаті посміхаючись привіталася зі мною з іншого краю стола.
— Янголятко! Мені так приємно тебе бачити! Ти зможеш нарешті з'ясувати всю цю плутанину. З учорашнім галасом ніхто нічого не второпає! Ґленда викопала старезну історію про те, як наша Люсі втекла з цим юним красунчиком де Віллерзом. Я ніколи не розуміла, чому вони наробили такої галабурди через те, що Ґрейс прихистила їх у себе на кілька днів. Здавалося, вже все в минулому. Але ні, якщо де-небудь що-небудь заростає травою, то зараз же приходить якийсь верблюд і негайно цю траву уплітає.
Кароліна захихотіла. Вона, певна річ, уявила собі тітку Ґленду у вигляді верблюда.
— Це ж не телевізійний серіал, тітко Медді! — пирхнула тітка Ґленда.
— І слава Богу, — відказала тітонька Медді. — Інакше я б давно вже втратила нитку розповіді.
— Все вельми просто, — холодно сказала Шарлотта. — Усі думали, що ген у мене, але насправді він у Ґвендолін. — Вона відсунула тарілку і встала. — Подивимося, як вона впорається.