— А що за питання?
— Звідки ви знаєте моє ім'я? — запитала я. — Хто вам розповів про мене?
— У мене були гості з майбутнього, — посміхнулася вона. — Зі мною це трапляється часто.
— Леді Тілні, минулого разу я вже намагався пояснити вам, що ваші гості згодували вам цілком хибні факти, — сказав Ґідеон. — Довіряючи абикому, ви припускаєтеся великої помилки.
— Я завжди це стверджував, — озвався чоловічий голос. У кімнату недбало ввалився якийсь парубок. — Марґрет, я завжди казав, що ти робиш велику помилку, довіряючи не тим людям. О, яке все смаковите! Це для нас?
Ґідеон різко вдихнув, сягнув по мені рукою і схопив за зап'ястя.
— Не підходь! — прошипів він.
Чоловік підняв брову.
— Я тільки візьму сандвіч, якщо ти не проти.
— Пригощайся на здоров'я.
Моя прапрабабуся вийшла з кімнати, а на порозі з'явився дворецький. Хоч і в білих рукавичках, він виглядав як викидайло з елітного клубу.
Ґідеон тихо вилаявся.
— Не бійтеся Міллхауза, — сказав чоловік. — Хоча він одного разу начебто скрутив комусь шию. Через непорозуміння, еге ж, Міллхаузе?
Я дивилася на парубка і не могла відвести від нього погляду. У нього були такі самі очі, як у Фалька де Віллерза, — жовті, наче бурштин. Очі вовка.
— Ґвендолін Шеферд! — він посміхнувся мені й ще дужче нагадав Фалька. Хіба що мав він щонайменше на двадцять років менше, а його коротко стрижене волосся було чорне як смола.
Його погляд налякав мене, він був доброзичливий, але в ньому відчувалося щось іще, чого я не могла визначити. Можливо, гнів? Або біль?
— Мені приємно з тобою познайомитися. — На коротку мить його голос захрип. Він простягнув мені долоню, але Ґідеон схопив мене обома руками і притягнув до себе.
— Ти не доторкнешся до неї!
Брова знову полізла вгору.
— Чого ти боїшся, малий?
— Я знаю, чого ти від неї хочеш!
Спиною я відчувала, як б'ється Ґідеонове серце.
— Кров? — Чоловік узяв один із крихітних, тоненьких сандвічів і закинув собі в рот. Потім він показав нам свої долоні і сказав: — Ніякого шприца, ніякого скальпеля, бачиш? А зараз відпусти дівчину. Ти її розчавиш. — Він знову якось дивно глянув на мене. — Я — Пол. Пол де Віллерз.
— Я так і подумала, — сказала я. — Ви той, хто підбив мою кузину Люсі свиснути хронограф. Нащо ви це зробили?
Пол де Віллерз стиснув губи.
— Мені здається дивним, що ти звертаєшся до мене на «ви».
— А мені здається дивним, що ви мене знаєте.
— Припини з ним розмовляти, — сказав Ґідеон. Його хватка трохи послабшала, він притискав мене до себе однією рукою, а другою намагався відчинити бокові двері в себе за спиною, зиркаючи у сусідню кімнату. Там сидів ще один тип у рукавичках.
— Це Френк, — сказав Пол. — Він не такий великий і сильний, як Міллхауз, тому в нього є пістолет, бачиш?
— Так, — пробурчав Ґідеон, знову зачиняючи двері.
Він-таки мав рацію. Ми вскочили в пастку. Та як таке могло статися? Не могла ж Марґрет Тілні кожен день свого життя накривати на стіл і тримати чоловіка з пістолетом у сусідній кімнаті?
— Звідки ви дізналися, що ми сьогодні з'явимося? — запитала я Пола.
— Ну… Якщо я зараз скажу, що я цього не знав, а зазирнув сюди випадково, ти ж не повіриш? — Вхопивши коржика, він гепнувся на стілець. — Як живеться твоїм милим батькам?
— Стули пельку! — прошипів Ґідеон.
— Але мені ж можна запитати, як її батьки!
— Добре, — відповіла я. — Принаймні мама. Мій тато помер.
Пол отетерів.
— Помер? Але Ніколас прездоровий, як дубовий пеньок!
— У нього було білокрів'я, — відказала я. — Мені було сім, коли він помер.
— О Боже. Мені страшенно шкода. — Пол серйозно й сумно подивився на мене. — Тобі було, певно, жахливо рости без батька.
— Припини з ним розмовляти, — знову сказав Ґідеон. — Він намагається затримати нас, поки не з'явиться підмога.
— Ти все ще думаєш, що я прийшов по вашу кров? — Жовті очі небезпечно блиснули.
— Звісно, — сказав Ґідеон.
— І ти думаєш, що Міллхауз, Френк, пістолет і я не впораємося з тобою? — насмішкувато спитав Пол.
— Звісно, — знову кинув Ґідеон.
— О, я впевнений, що мій любий брат та інші Вартові подбали про те, щоб ти став справжньою бойовою машиною, — зауважив Пол. — Мав же ти, врешті-решт, довести все до ладу. Принаймні з хронографом. Ми свого часу трохи вчилися фехтувати і грати на скрипці. Але я впевнений, що ти вже володієш тхеквондо і всім таким іншим. Те, що потрібно, щоб перестрибувати в минуле і вимагати в людей їхню кров.