— Я вже з ним зустрічалася, — сказала я Люсі. — Вчора…
— О ні! — Люсі побіліла ще помітніше. — Він знає твою магію?
— Яку магію?
— Магію Крука, — відказала Люсі.
— Магія Крука — це міф. — Ґідеон схопив мене за руку і потягнув по сходинках ґанку вниз, на тротуар. Наші дрожки як корова язиком злизала.
— Це неправда! І граф це знає!
Пістолет у руці Ґідеона досі був спрямований у потилицю Люсі, але очима він бігав по вікнах другого поверху. Там, певно, ховався Френк зі своєю зброєю. Піддашок над ґанком поки що гарантував нам безпеку.
— Почекай, — сказала я Ґідеону і глянула на Люсі. У її блакитних очах бриніли сльози, І мені чомусь було важко не вірити їй.
— Чому ти такий впевнений, що вони говорять неправду, Ґідеоне? — тихо запитала я.
Якоїсь миті він, здавалося, був спантеличений. Потім його очі блиснули.
— Я просто впевнений, і все, — прошепотів він.
— Звучить непереконливо, — м'яко сказала Люсі. — Ви можете нам довіряти.
Ми можемо? Чому ж вони тоді зробили неможливе і підстерегли нас тут?
Краєм ока я помітила якусь тінь.
— Стережись! — проревіла я, але кремезний Міллхауз уже вискочив на ґанок і підніс кулака, збираючись ударити. Ґідеон в останній момент устиг обернутися.
— Міллхаузе, ні! — закричав зі сходів Пол.
— Тікай! — крикнув мені Ґідеон, і за мить я прийняла рішення.
Я дременула так швидко, як тільки дозволяли мені нові черевики з кнопками. І на кожному кроці я очікувала, що за спиною гримне постріл.
— Поговори з дідом! — закричала Люсі мені вслід. — Запитай його про зеленого вершника!
Ґідеон наздогнав мене тільки на наступному повороті.
— Дякую, — прохрипів він, ховаючи в кишеню пістолет. — Якби я його позбувся, нам би було непереливки. Зараз нам туди.
Я обернулася.
— Вони за нами женуться?
— Не думаю, — відповів Ґідеон. — Але про всяк випадок треба поквапитися.
— Звідки взявся цей Міллхауз? Я весь час стежила за сходами.
— Певно, в будинку є інші сходи. Я про це теж не подумав.
— Куди подівся Вартовий із дрожками? Він же мав нас чекати.
— Не знаю! — Ґідеон геть задихався. Перехожі, повз яких ми пробігали, кидали на нас здивовані погляди, але я вже до цього звикла.
— Хто такий зелений вершник?
— Поняття не маю, — кинув Ґідеон.
У боку кололо дедалі дужче. Довго в такому темпі я не протримаюся. Ґідеон повернув у вузький провулок і нарешті зупинився перед порталом якоїсь церкви.
«Свята Трійця» — прочитала я на табличці.
— Що ми тут робимо? — захекавшись, спитала я.
— Сповідуємося, — він озирнувся, відчинив важкі двері, потім проштовхнув мене у храмовий сутінок і зачинив за собою двері.
Нас обступила тиша, навколо стояв запах ладану і панувала та урочиста атмосфера, яка полонить будь-кого, хто переступає поріг храму.
Це була гарна церква зі строкатими мозаїчними вікнами, світлими стінами з пісковику і силою-силенною свічок, які позапалювали парафіяни, молячись або просячи чогось у Владики Небесного.
Ґідеон провів мене боковим нефом до однієї зі сповідалень, відсунув завісу і показав на місце в маленькій кабіні.
— Ти ж це не серйозно? — прошепотіла я.
— Навпаки. Я сяду потойбіч, і почекаємо, поки нас не перекине назад.
Я ошелешено сіла на сидіння, і Ґідеон запнув завісу перед самим моїм носом. Потім на віконці, що з'єднує обидві половини сповідальні, піднялися ґратки.
— Влаштувалася?
Моє дихання поступово вирівнялось, а очі звикли до напівтемряви.
Ґідеон подивився на мене з награною серйозністю.
— Ну, дочко моя! Подякуємо ж Господові нашому за прихисток Його!
Я вирячилась на нього. Як міг він раптом стати таким невимушеним, мало не якимось бешкетником? Щойно, геть напружившись, він тримав пістолет біля голови моєї кузини, Боже мій! Це ж не могло не позначитися на його спокої!
— Як ти можеш знову жартувати?
Він зніяковів і знизав плечима.
— А в тебе є краща ідея?
— Так! Наприклад, ми можемо обговорити те, що тільки-но сталося! Чому Люсі й Пол сказали, що тобі промили мізки?
— Звідки мені знати? — Він провів рукою по волоссю, і я помітила, що його пальці ледь-ледь тремтять. Себто він був не такий уже крутий, яким хотів здаватися. — Вони думали збити тебе з пантелику. І мене також.
— Люсі сказала, що я повинна запитати дідуся. Певно, вона не знає, що він помер. — Я згадала повні сліз очі Люсі. — Бідолаха. Це, мабуть, жахливо — залишити всю свою сім'ю в майбутньому і знати, що ти ніколи її не побачиш.