Звичайно, там було трохи небезпечно, бо ж поручнів на даху не було — лише невисока огорожа з кованого заліза. Але ж ми й не збиралися вправлятись у стрибках у довжину або танцювати на краю прірви. Ключик від дверей, які вели на дах, зберігався в цукорниці з візерунком із троянд, що стояла в шафі. У моїй родині ніхто не здогадувався, що я знаю про цю схованку, інакше збилася б страшенна буча. Тому я завжди пильнувала, щоб за мною хтось крадькома не пішов слідом. Там можна було любісінько позасмагати, влаштувати пікнік або просто сховатися, якщо хотілося спокою. Його, як уже згадувалося, я любила — але тільки не зараз.
Я поскладала ковдри, позмітала з дивана крихти від печива, збила подушки й зібрала в коробку розкидані шахові фігурки. Я навіть полила азалію, що стояла на секретері в кутку кімнати, і протерла вологою ганчіркою журнальний столик. Потім я нерішуче обвела очима ідеально прибрану кімнату. Спливло всього десять хвилин, а мені й досі хотілося в якесь товариство.
Цікаво, що там унизу, в музичному салоні? Може, у Шарлотти знову паморочиться в голові? І що, власне, відбудеться, якщо з другого поверху будинку в Мейфейрі переміститися з двадцять першого століття в століття, скажімо, п'ятнадцяте, коли на цьому місці взагалі не було будинків або, може, стояло кілька халуп? Опинишся у повітрі, а тоді як хрьопнешся на землю із семиметрової висоти?! А що, як сядеш просто в мурашник? Бідолашна Шарлотта. Проте, можливо, на таємничих уроках містерій вчать літати.
До речі, про містерії: раптом я зрозуміла, що можу відволіктися. Я зайшла в мамину кімнату і глянула вниз на вулицю. Біля входу в будинок номер 18, як і раніше, стояв незнайомець у чорному. Я могла бачити його ноги і клапоть макінтоша. Сьогодні наш четвертий поверх здався мені особливо високим. Жартома я підрахувала, скільки метрів звідси до землі.
Чи може людина взагалі вижити, впавши з чотирнадцятиметрової висоти? Напевно, може — якщо їй пощастить і якщо вона приземлиться на якесь багнище. Увесь Лондон був колись начебто мочарами, принаймні так говорила місіс Каунтер, наша географічка. Болото — це добре, в болото можна м'яко впасти. Щоб потім безславно захлинутися у твані.
Я глитнула слину. Мене налякали власні думки.
Щоб не залишатися більше на самоті, я вирішила навідатися до рідних у музичному салоні — навіть наражаючись на ризик, що мене звідти випхають, бо саме надумали побалакати про щось надсекретне.
Коли я увійшла, тітонька Медді сиділа біля вікна у своєму улюбленому фотелі, а Шарлотта стояла біля іншого вікна, злегенька присівши на письмовий стіл у стилі Людовіка Чотирнадцятого, до стільниці якого, позолоченої і вкритої строкатим лаком, нам було категорично заборонено торкатися, причому будь-якою частиною тіла. (Незбагненно, як таке чуперадло, як цей стіл, могло стільки важити — у всякому разі, за твердженням леді Арісти. Навіть таємних шухляд у ньому не було: ми з Леслі давно це перевірили.) Шарлотта вже встигла скинути форму й переодягнутися в темно-синю сукню, яка нагадувала дещо середнє між нічною сорочкою, купальним халатом і чернечою рясою.
— Як ти бачиш, я досі тут, — мовила вона.
— Це… добре, — відказала я, намагаючись не витріщатися на її жахливу сукню.
— Це нестерпно, — сказала тітка Ґленда, ходячи туди-сюди від одного вікна до іншого. Вона була висока й струнка, як Шарлотта, і мала блискучі руді кучері. Такі ж кучері були й у моєї мами, і свого часу в бабусі. Кароліна і Нік теж успадкували цей колір волосся. Тільки в мене волосся було пряме та чорне. Як у батька.
Раніше мені теж дуже хотілося бути рудою, та Леслі переконала мене, що чорне волосся чарівно контрастує з блакитними очима і світлою шкірою. Леслі з успіхом розтлумачила мені, що моя родимка на скроні, схожа на якийсь місячний серпик (тітка Ґленда називала її не інакше, як «смішний банан»), оригінальна й таємнича на вигляд. Згодом я почала здаватися собі гарненькою, не в останню чергу завдяки брекетам, які вирівняли мої випнуті зуби, що робили мене схожою на якогось зайця. Нехай я навіть і не була такою «чарівною, сповненою чудесної принади», як Шарлотта, якщо висловлюватися мовою Джеймса. Ха, побачив би він її у цьому мішку.
— Ґвендолін, янголятко, хочеш лимонного льодяника? — Тітонька Медді поплескала по лавочці поруч із собою. — Сядь до мене і трошки мене розваж. Ґленда страх як нервує мене своєю біганиною туди-сюди.