Минуло ще кілька днів… він не телефонував… Я чекала його дзвінка так, як чекають на поїзд або літак, який має доправити тебе до невідомої чарівної країни. Мені хотілося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтіли. Я не розуміла, що зі мною відбувається… доти, аж поки він не подзвонив знову… Виявилося, що він теж хворів, але тепер він чомусь не запрошував мене в гості… Це здалося мені дещо дивним, хоча в цьому чоловікові мене дивувало геть усе… Якось він спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася і сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в теніс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англійською, непогано італійською… у мене виходило займатися PR і ресторанним бізнесом… мені здається, я змогла б відкрити ресторан… у мене навіть є готовий концепт… dining-club моєї мрії… щось подібне до паризького «Buddha-Bar», але…» Він довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумів, Юлю. Ні х… ти не вмієш». Я подумала, усміхнулась йому в слухавку і сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятої ночі… я відклала телефон убік… і вже збиралася спати… але чомусь мені схотілося написати йому sms-ку, хоча я не є аж таким шанувальником цього способу спілкування. Я взяла телефон і мимоволі написала: «Найліпше я вмію почувати. Buona notte». Він відповів: «Dobranich». Ця ніч не була доброю, адже я втратила спокій – я закохалася.
Якось він назвав мене «Two B». На моє запитання, що це означає, він відповів: «Напів-богиня, напів-бандитка».
Я видужала… а він усе ще хворів… я не розуміла, на що можна хворіти так довго і так серйозно… щоб відкласти всі свої справи. Відповідь мене вбила: «Кір». У дорослому віці це дуже важке захворювання. Це означало, що я… не зможу його побачити. Мій знижений імунітет не залишив мені шансу… Вікіпедія так само не вселяла надію… Та бажання зустрітися з ним було понад усе. А надто після того, як він переконав мене, що небезпека зараження вірусом минула… і якщо я хочу з ним поспілкуватися, то єдина можливість зробити це – скористатися моментом, поки він хворіє і «не на зв’язку з навколишнім світом». Бо потім на нього знову навалиться робота, і він перестане існувати для всіх і всього.
Щодо моєї поїздки питання розв’язалося само собою. Я їхала за кермом і раптом написала йому sms-ку: «Приїду завтра». Відповідь надійшла миттєво: «Chudovo». Увечері він подзвонив мені й запитав: «Юлю, ти усвідомлюєш, що їдеш у гості до хворої людини? Уяви, що ти навідуєш стареньку… бабусю…» Я сміючись відповіла: «У такому разі ми поволеньки походжатимемо пішки… я обожнюю піші походеньки… інакше я не приїду». У відповідь я почула: «А… тобто ти приїдеш диктувати, що ми мусимо робити? Авжеж… мені страшенно бракує тут начальника…» Я згадала, з ким маю справу, зрозуміла, що бовкнула дурницю, і, спохопившись, виправилася:
– Е ні! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нічого придумувати, тим паче командувати. Я від цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйозніше.
– Орієнтуєшся грубо, але швидко. – У слухавці пролунав його приємний сміх.
Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимі, насамкінець я спитала його:
– А коли я приїду, ти й далі атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цікавить?
– Все, що пов’язане з емоціями, інтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…
– Тоді я саме та, хто тобі треба. Щоправда, коли я почну все розповідати, мені здається, я можу заплакати…
– Ну… для мене звично бачити чужі сльози. Це частина моєї роботи… А чому ти вважаєш, що можеш заплакати?
– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моєму житті було багато всього – хорошого і поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступної миті… я взагалі себе не знаю… і щоденно вивчаю себе.
– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виїжджатимеш.
Я доїхала дуже швидко і подзвонила йому вже тоді, коли роз’їжджала центром незнайомого міста. Мене зустрів водій, який провів мене до місця його тимчасового житла, призначеного спеціально для «кору». Двері відчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робітницею, а не дружиною, тож я зітхнула з полегкістю. І я побачила його… Він подивився на мене усміхнено, торкнувся мого волосся і не вітаючись сказав:
– Справжня рудоволоса дівчинка. Я тебе дуже чекав. – А далі обережно обійняв мене і поцілував – так, ніби ми були з ним знайомі вже кілька років. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворів на кір. Потрібне було місце, де за мною могли б доглядати. Сьогодні я звідси переїду.