І пригадалось йому, як колись у вітальні його дому перестилали підлогу і він виявив на зворотному боці однієї з мармурових плит, що передніше була надмогильною, напис: «Хусто Мартінес Ло… (1802–1837). Під враженням знахідки він кілька місяців поспіль розпитував у містечку про всіх людей на прізвище Лобо, Лопес, Лоренсо. Про всіх Мартінесів і Хусто Мартінесів, сподіваючись, що хтось та знав власника цього імені, яке він і його найближчі предки топтали все своє життя. Але марне. Парафіяльний архів спалили за громадянської війни, а муніципальний не сягав таких відлеглих часів. Це означає, сказав він собі, що якийсь Хусто Мартінес Ло… тридцять п'ять років топтав ряст, не залишивши по собі найменшого сліду в пам'яті людей.
— «Хусто Мартінес Ло…»! — зненацька вголос проказав дон Лотаріо, перебуваючи у полоні своїх думок. — Тільки й лишилося від тебе в цій падолі сліз, що скалічене ім'я, яке я цілком випадково тримаю в пам'яті.
Пліній одірвав очі від нотатника й подивився на приятеля поверх окулярів. Але, оскільки дон Лотаріо роззирався собі далі, не здавши собі справи з ефекту своїх слів, комісар стенув плечима і повернувся до вивчення телефонів.
Через якийсь час дон Лотаріо озвався:
— Поглянь, Мануелю, ось іще знімки наших земляків. Той підвівся подивитись.
— Бачиш? Дон Норбєрто з алькальдом Франсіско Карретеро перед ратушею.
— А який тут гладкий дон Франсіско!
— То, певне, якийсь урочистий день, бо обидва у святковому строї, а Франсіско — з берлом.
— Послухайте, доне Лотаріо, а хто такий цей Хусто Мартінес Ло?
— Овва! А ти звідки знаєш це ім'я?
— Я щойно почув його від вас.
— Від мене?
— Атож. Ви голосно сказали: Хусто Мартінес Ло… і ще щось.
— Певне, «покійний»…
— Не пригадую, що саме. Але ви вже починаєте розмовляти самі з собою, як той зайда каталонець, завсідник Клубу лібералів, що сам собі продавав крам між першою й другою кавою. Пам'ятаєте?
— Звичайно, пам'ятаю! Якось увечері він надавав собі ляпасів, приказуючи: «Ось тобі, Мелітоно, за твою розпусту, ось тобі, ось тобі!»
— А вихиливши шість чи вісім келишків коньяку, бо що не вечір пив усе більше, розмовляв з цілим гуртом враз. Що більше пив коньяку, то більше йому ввижалося жінок, і він заходжувався сваритися з ними. Рамонсільйо Марін називав його спіритистом. Але ви торуєте той же шлях, розмовляючи з оцим Хусто Мартінесом…
Дон Лотаріо зареготався і розповів Плінію історію з надмогильною плитою.
Погомонівши трохи, приятелі на пропозицію Плінія почали накручувати телефонні номери з нотатника Рудих сестер.
Перший номер належав бакалійникові. Дон Лотаріо занотував адресу, яку йому продиктував Пліній. Другий номер не відповідав. По третьому, як виявилося, сестри прикликали свою хатню робітницю. Четвертий належав дону Хасінто Амату, сповідачеві сестер. Пліній попросив до телефону самого падре і домовився зустрітися з ним наступного дня у кав'ярні «Універсаль». Телефонували ще, доки не набрався спис осіб, серед яких були кравчиня, аптекар, молочар та інші. Виробивши план на наступний день, вони вже збиралися до готелю на вечерю, аж тут подзвонили у двері.
— Хай йому біс! Мануелю, а що, коли це повернулися Руді сестри? От і край нашим розслідам! — зітхнув ветеринар.
Пліній не міг повстримати сміху й закашлявся, похлинувшись димом сигарети.
Відчинивши двері, він побачив на порозі худу схвильовану жінку, ще молоду, але змарнілу чи то від тяжкої праці, чи то від нестатків.
— Я Гертрудіс, хатня робітниця панночок. — І, розгледівши в сутінках Плінія, вигукнула:
— Боже мій, та це ж бо шеф Пліній!
— Гертрудіс? Я й не знав, що ти мешкаєш у Мадріді.
— Це так, уже два роки. Як усі, так і я. Що, й дон Лотаріо тут? — зраділа вона, коли той виник за спиною Плінія. — Я така рада вас бачити! Я спершу не впізнала вас у цивільному вбранні, але скоро почула ваш голос… А що ви тут робите?
— Та нічого особливо. Просто мене викликали, аби я з'ясував, де поділися твої господині.
— Пречиста діво Марія! А я саме була в іншому домі, й мені сказали, що звідси дзвонили. То я собі подумала: мушу йти, довідаюсь принаймні, чи не сталося ще якого лиха.
— Та нічого більше не сталося. Сядь на хвильку,
— Якщо ваша ласка, я спершу подам вам пива з холодника, а то все дно пропаде. І шинка є.
— Чудово! — озвався дон Лотаріо. — Для себе теж візьми.
— Яка ж я рада вас бачити! Яка радість! Яка тільки радість! — повторювала вона, побравшись довгим коридором на кухню.
Утамувавши першу спрагу й голод, пригрівшись біля жарів-ниці, Пліній взяв її на допит.
— А як ти потрапила в цей дім?
— Панночки завжди і в усьому воліють мати справу з людьми з нашого міста. До столу тут подається все звідтіля: шинка й ковбаси від Каталіно, вино від Гонсалеса Фернандеса, сир від Іносенсії Торрес. А я час од часу готую для них тамтенші страви. Вони призвичаїлись до них, живши там… Панночки добрі, мов янголи. А скромні! А працьовиті! Хвилини не всидять бел діла. Понад усе люблять чистоту. Щодня купаються, їм завжди бракує води. Думають однаково й усе роблять разом. Маніть я, заставши їх зранку в сорочках, не можу второпати, хто з них хто. Одна, знаєте, жвавіша й балакучіша. Друга спокійніша, але хода в них однакова й жести ті самі. Чи знаєте, Мануелю, як я їх розрізняю? Одна з них, панна Алісія, має бридкий ніготь на великому пальці правої руки.
— А як ти думаєш, — урвав її Пліній, — що з ними могло статися?
— І гадки не маю. Я вже це казала тутешній поліції. Суш собі голову, але не знаю. Обікрасти їх не обікрали, бо гроші, яких у них задосить, вони тримали в банку. Тут ніхто нічого не чіпав після того, як вони зникли. Зрештою, що я можу сказати? Ви самі, панове, знаєте — це такі янголи, що нікому б не спало на думку скривдити їх чи зичити їм злого. А щодо якихось підозрілих знайомств чи любовних інтриг, то вони вже не в тому віці й цнотливіші за святого Йосипа.
— А які люди бували в них?
— Я знаю всіх, хто тут буває. Усе люди пристойні, здебільшого з Томельйосо. Та що там казати! Це ще загадковіше, ніж непорочне зачаття!
— Я помітив, що всі шафи й комоди позамикані на ключ.
— То так. Хоча й живуть вони тільки вдвох… У них все під замком. Навіть передо мною, хоча я в них за свою. Вони самі сміються зі свого призвичаєння.
— А де вони зберігають ключі?
— У правій шухляді туалетного столика.
— А ключ од цієї шухляди?
— У торбинці. Кожна має свого ключа. Але ви не знайдете нічого підозрілого. Марна праця!
— То вони були самітні і без жодних зобов'язань?
— На жаль. Утім, Марія мала нареченого, свого єдиного нареченого, котрий пропав безвісти ще в часи війни. До другої, здається, ніхто ніколи не залицявся. Вродливими, по правді кажучи, вони не були. Окрім того, мені вони завжди видавалися трохи… замало палкими. Ви мене розумієте…
Дон Лотаріо усміхнувся.
— Але це правда. У жінці, хай навіть немолодій, завжди можна пізнати гарячу кров. А ці…
— Гаразд, — сказав Пліній, допиваючи пиво. — Напевне, нам ще доведеться час од часу звертатись до тебе, то я зателефоную по цьому номеру.
— Авжеж. Я там буваю щодня. Тільки ви мені задзвоните, я миттю примчу, бо це недалечко, на вулиці Гравіна. На перший же поклик я тут як тут!
Стомлені подорожжю, вони вирішили нікуди не виходити того вечора і, повечерявши в готелі, перейшли до малого салону покурити перед сном.