— Виростеш, — сказав він повчально, — будеш усе знати.
Вода кипіла і хвилювалася. На всьому просторі її, скільки було видно, пливли олені невеликими групами, купками і навіть поодинці. Це підтягався хвіст великої армії травоїдів на Оленячу Долину. Голова армії вже пройшла.
Сотні і тисячі оленів зустріли Руді Вовки на своєму шляху, однак не зачепили навіть найслабшого з них. Хай ідуть. Хай спокійно розтікаються по долині, бо, налякані відразу, вони могли б, не зупиняючись тут, помандрувати далі, за Кам’яний Брід, на високі землі Гірських Ведмедів.
Тим-то Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим. Насамперед, зібравши всіх Вовків, він вивів їх на відкриту з усіх чотирьох боків місцевість і згрупував на горбі. Щоб чотириногі вовки не порушили ладу і не наробили прикростей прибулим гостям, їм старанно поскручували ноги і приховали всередині табору.
Отже, Руді Вовки виступають відкрито й щиро. Поводження їх не викликає ніяких сумнівів щодо цього. Списи складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби. Рогові інструменти — голки, швайки, шила, навіть окраси старанно замасковано лев’ячими хвостами, іклами, шкурами. Руді Вовки — цьому свідок увесь світ — ведуть війну, полюють лише на хижого звіра. Це правда щира і глибока. Отож, оленям нема чого турбуватися. Руді Вовки всі на видноті, всі зверху.
Тимчасом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості.
Перед веде велетень, красунь-самець. Він сторожко і відразу зупиняється. Ніздрі його роздуваються, тріпочуть, дрижать. Він втягає повітря, підіймає передню ногу, б’є в землю. З-під ратиці летить трава й земля. О, який він пишний, чудовий, тривожний! Він ще стоїть, але щосекунди може зірватись і зникнути в цій зеленій кучерявій зарості.
Тоді наперед виступає Голомозий. Він, без сумніву, рухається, але лев’ячі хвости не ворухнуться, але ікла Великого Кота спадають на могутні груди так, ніби вони зрослися з тілом. Сиві острішки брів випрямились, очі, — маленькі, чорні, проникливі, — сяють здержаним привітом господаря, що знає ціну і собі і дорогим гостям.
Олень підніс угору свою чудесну голову.
— О, не турбуйся і не бентежся, дорогий друже, — звертає своє слово до нього господар. — Будь спокійним. Оленяча Долина — розкішна й родюча. Трава тут солодка, рослинність буйна. Її освіжають багаті потоки. Її збагачують крижані джерела. Як же ж тут скрізь привітно, захисно, мило! Іди, друже, просто, нічого не бійся. І ви всі будьте спокійні, розходьтесь, розтікайтесь, куди кому мило, — могутній рід Рудих Вовків тільки буде радий, тільки буде щасливий з цього.
Голомозий закінчив. Налетів звідкись вітер, розкошлав сиві пасма ватажка, заплутавсь у його лев’ячих хвостах, затрубив у ікла. Хвости метнулися. Олень робить красивий скок. Розлягаються кущі калини, терну, крушини, дерези, а над ними, немов хвилі на Великій Ріці у сонячний день, вилискують спини травоїдів.
Голомозий і всі Руді Вовки страшенно задоволені. Таке слово не всяк і не завжди може сказати. Він їх заспокоїв, привітав, висловив найкращі свої почуття.
«Гуляйте у нас, ми дуже раді цьому». Але хіба це неправда? Що ж до будь-яких посутніших моментів у визначенні взаємовідносин обох сторін, то їх Голомозий натхненно обійшов, — бо був він не тільки великий мисливець, але й великий ватажок роду. Красномовство своє він будував завжди так, що воно йшло тільки на користь відважним мисливцям.
Однак Голомозий був не тільки красномовним, але й обережним… Тримавши провід над родом стільки часу, скільки років уже його старшим дітям, а ці й собі вже мають дітей, він з власного досвіду дійшов тих висновків, що все ж не слова, а діла визначають поводження живих істот. Руді Вавки доконечно мусять їсти, але найкращою їхньою їжею є олені. Щоб здобути цю їжу, Руді Вовки мусять полювати, отож убивати оленів, отож безперестанку заходити з ними у ворожі стосунки. Однак гостроту цих стосунків можна коли не зовсім згладити, то принаймні зменшити. Але як?
Та це вже справа ватажка, справа його проникливості, справа уміння і спритності Рудих Вовків.
Отож, списи мисливців лежать на горбочку, прикриті гіллям. Тут є бузина. Вона квітне, як і калина, густими білими китицями. Півники квітнуть жовтогаряче. На великих полянах росте червоний, як кров, воронець. Все це стає тепер у пригоді мисливцям.