Голоси з громади
(вириваються з галасу)
Руфіне!.. Брате!.. Згодься!.. Будь покірний!
Покайся! Сповідайся! Охрестися!
Негідний!.. Бог простить!.. Очистить хрест!..
Руфіне!.. Ні, не вартий!.. Він святий!..
Він врятував єпископа!.. Прісцілла —
вона свята, а не Руфін!.. Обоє!
Єпископ їх обох у приклад ставив!
Молитись має церква за обох!
Нехрещений! Дарма!.. Святий!.. Негідний!..
Ключар
(одчиняє двері)
Чи ви тут попилися? Що за галас?
Ви навідились? Годі! Гетьте звідси
усі чужі! Одвідали, ну й досить.
(Сіпає тих одвідачів, що ближчі до нього.)
Кому я се кажу? Чи ви поглухли?
Одвідачі кидаються прощатися з в’язнями. Заметня і гомін. Єпископ і диякон закутуються з головою в плащі і подаються до дверей в гурті одвідачів. Ключар затримує їх.
Ви хто? Куди?
Єпископ і диякон мовчки показують персні. Ключар удає, ніби спустив їх з очей і звертається до інших.
Ну, ну! хутчій, хутчій.
Одвідачі всі виходять. Зостаються в’язні без єпископа і диякона.
Ключар
(до в’язнів)
Тепер і ви збирайтеся. На допит
вас казано привести. Та не всіх.
Руфін з Прісціллою хай зостаються,
їх питано.
(До Нартала.)
Ага, ти сам не встанеш.
Гей, вартові, сюди!
Увіходять двоє вартових.
Розкуйте трохи
сього добродія, та не зовсім.
І стережіть, щоб він не втік з дороги.
Вартові здіймаюсь з Нартала частину ланцюгів, але руки й ноги лишають у кайданах.
Теофіл
(до громади, поки розковують Нартала)
Не тратьте зваги, діти, будьте тверді.
Мені вас доручив єпископ.
(до Парвуса)
Слухай,
поводься здержливо, в речах будь мірний.
Парвус
Я бога слухаю, а не тебе.
Теофіл
(до громади)
Він бунтівник. Ви з ним не розмовляйте,
Нехай покається.
Нартал
(до Парвуса зо сміхом)
Поздоровляю,
товаришу! Тепер мені є пара!
Ключар
Ну, вже готово?
(до вартових з Нарталом)
Ви вперед. Рушайте.
Всі виходять. Руфін і Прісцілла лишаються самі.
Прісцілла
Руфіне!
Руфін
(по хвилі мовчання)
Що?
Прісцілла
Ходи сюди до мене.
Руфін
Навіщо я тобі! Ти ж осудила
мене прилюдно і не вислухавши.
Про що ж тепера маєш говорити?
Навіщо завдавати ще тортури,
коли я й так засуджений від тебе?
Прісцілла
Кола б ти знав, які тяжкі тортури
я завдала собі, тебе судивши!
Та й не судила я. Хіба то суд?
То стогін болю. Я його тлумила,
поки могла… Як боляче, як страшно
теряти віру в дорогу людину!
Мов гине цілий світ… Яка се мука!
І як могла я пережити теє?!
Руфін
(підходить до неї ближче)
Тебе ж просив я: відлучи себе
від справи про довір’я їх до мене.
Прісцілла
Скажи ти серцю: відлучись від тіла!
(з поривом.)
Руфіне, дорогий! Я дуже винна
супроти тебе! Марним підозрінням
сплямила я себе! Картай мене!
Скажи, що ти ніколи не простиш
образи лютої. Зречись мене!
Але скажи, що то я помилилась,
що ти нікого не дурив, що ти…
(голос її переривається від турботи)
що ти… душею християнин… правда?
Неприязно поводився ти, згорда —
патриціанська звичка з того винна,
але ж ти каєшся? Тепер? В сю мить?
Мовчиш? Не гідна я твоєї мови?
Суди мене!.. Клени мене!.. Картай,
та не мовчи… Ти християнин?..
Правда?
Чому мовчиш? Чи я для тебе вмерла?
(Зривається, хапає Руфіна за руку. Але опускається на коліна, тремтячи від слабості і крайньої стурбованості.)
Руфін
(підводить її і підтримує, вона з риданням притуляється до нього)
Не рвися, люба, так. Не муч мене.
Я все б тобі сказав, але боюся,
що ти не зрозумієш.
Прісцілла
(трохи вгамувавшись. В голосі лагідний докір і наче неповна притомність)
Як? Прісцілла
свого Руфіна вже не зрозуміє?
Уже їй, значить, голову відтято?
Але ж вона почує й з того світу
і зрозуміє все!
Руфін
(притуляється до колони, що посеред тюрми, не випускаючи Прісцілли з своїх обіймів)