Сонні сів, обнадіяний шоколадом. Дерев'яні бруски були не надто гарячі. Він бачив, як далеко тягнуться колії в обидва боки.
— Скажи, круто? — сказав Домінік. — Як урок з перспективи. Ти знаєш, що таке перспектива?
Цього Сонні не знав.
— Якщо предмет знаходиться далі, його треба малювати меншим. Люди, карочє, багато тисячоліть не могли цього зрозуміти.
Сонні ногою торкнувся металевої колії і зойкнув, така гаряча вона була.
— Та, чувак, сонце, — протягнув Домінік. — Сонце пече. Стоп, а ти ж теж сонце, нє?
Батько вже говорив не цілими реченнями, а уривками думок.
— Це ж не збіг, правда? Є багато гарних імен — Ра, Аполлон, — але ж ми назвали тебе Сонцем. Нашим Сонечком.
— Тепер я Філіп, — нагадав йому Сонні.
Він увесь вимазався у розплавленому шоколаді, що дратувало «вовчицю», але зараз йому так хотілося спати, що й байдуже. Він почав засинати, прихилившись до худого вертлявого батькового тіла.
— А паралельні лінії, як от колії, десь сходяться.
Сон манив, як солодкі мрії. Плутані Домінікові слова про сонцепоклонників, перспективу й мухомори приємно танули.
Він прокинувся від калатання дзвонів і яскравого світла й побачив, як білі ворота поволі закриваються, перекриваючи дорогу. Вони що, у пастці? Нарешті ворота з шумом закрилися.
— Bay, — сказав Домінік, — буде круто, ти не пожалкуєш.
Сонні почав підозрювати, що таки пожалкує, і спробував встати, але Домінік його стримав:
— Ти мені повір, Філ, таке треба бачити. Чувак, диви, їде! Бачиш потяг? Бачиш? Очам, бля, не вірю.
Домінік рвучко встав і сіпнув Сонні вгору.
Маленький об’єкт був далеко — потяг із Кінґс-Кросс до Норвіча о 15:30, як потім напишуть у протоколі, — але він щомиті збільшувався, перспектива мінялася з кожною секундою.
— Ти стій, стій! — прикрикнув Домінік, мовби Сонні його пес. — Та що з тобою таке? Ти що, не хочеш цього відчути? Буде так круто! Ось! Шмяк!
Ну, звісно, не зовсім «шмяк» — «шмяк» сказав би Авґуст, а не чоловік, у якого врізається експрес.
— Здається, це тут, — сказав Тедді.
Берті на задньому сидінні сьорбнула рештки соку з пакетика і з цікавістю роззирнулася.
До одного з піщаникових стовпів арки був прикріплений знак «Маєток Джордан», а під ним — «Приватна власність». Цікаво, це чиєсь ім’я? — задумався Тедді. Ще кілька років тому він вирішив би, що Джордан — це прізвище. Під час війни він знав (не в біблійному сенсі) таку собі Неллі Джордан з жіночого допоміжного загону, проте зараз так називають дітей. Он у класі Берті був Джордан (хлопчик). Крім традиційної зграйки Ганн і Емм, у класі були ще Шафран і Верба (дівчата), і Дарма (бліде кістляве дитя, стать якого Тедді встановити не зумів). У класі Сонні одну дівчинку звали Білка. Принаймні Білку ніяк не скоротиш — Ненсі цим переймалася, коли вони вибирали ім’я для Віоли.
— Як ти думаєш, її називатимуть «Ві»? Сподіваюся, ні.
З плином років Тедді час від часу згадував Білку. Цікаво, вона змінила ім’я — чи десь у дорослому світі тепер була вчителька, юристка чи домогосподарка, яка відгукувалася на ім’я «Білка»?
Хоча, враховуючи, що то була за школа, Білка навряд чи обрала якусь із цих професій. «Вальдорфська педагогіка» — це, як казала Віола, «освіта, зосереджена на дитині», на відміну від самої Віоли, якій до дітей було геть байдуже. Проте тепер вона раптом збунтувалася і погодилася з Вілльє, що бідоласі Сонні треба піти до місцевої платної приватної школи. Мало того, що вона сама вмила руки, то ще й відірвала хлопця від сестри. Тедді міг уявити, як йому боліло би, якби його у вразливому семирічному віці відірвали від Урсули й Памели. А що було б, якби Вілльє передумали й вирішили забрати ще й Берті? Віола їм дозволила б?
— Сонні буде краще у батьків Домініка, — пояснювала Віола. — Врешті, він спадкоємець Вілльє, а Дом помирився з родиною. Він знову живе в них і працює над своїми полотнами. — Тедді часто забував, що Домінік митець, може, бо той був такий нездара. — Крім того, мусиш визнати, що Сонні піде на користь, якщо батько знову буде в його житті.
І так далі, і таке інше — коли вона бралася пояснювати, чому вирішила покинути свою дитину, їй не було спину. Тедді підозрював, що в основі лежали гроші і її жага заробити.
Звісно, спершу йшлося про «кілька тижнів» на канікулах — Тедді не знав, що обговорюють і якийсь триваліший план. Тепер виглядало на те, що Сонні лишиться у Вілльє («Що, назавжди?» — налякано спитала Берті). Він був вразливою дитиною, і Тедді видавалося неправильним отак відривати його від сім’ї в надії, що з незнайомцями йому буде краще. Тедді вже зустрівся зі своїм юристом і подав у сімейний суд апеляцію на опіку над внуками, хоча Віолі про це ще не казав. Він не покладав великих надій на результат, але хтось же мусив вступитися за дітей?