— Отакої, — озвався у переговорному пристрої радист Боб Бут. — У нас тут маленький другий пілот.
Проблема навіть не в тому, що це суперечило всім правилам, — краще б вони взяли дівчину з допоміжних сил. Проблема в тому, що вони були на висоті у майже два кілометри й Тедді щойно наказав усім надягнути кисневі маски. Пес уже похитувався, хоча, може, це тому, що він був у велетенському бомбардувальнику на чотири двигуни, який намагався набрати робочу висоту над Північним морем.
Тедді раптом згадав, як Мак співав «Буґі Вуґі» при поверненні з Турина. Навряд чи Щасливчик спромігся б на такі вибрики, проте брак кисню мав однакові наслідки що для людей, що для собак — у цьому сумнівів не було.
Може, псові було просто цікаво, куди це вони дівалися, коли залазили у металеву потвору. Може, керувався відданістю Тедді чи хотів випробувати свою псячу відвагу. Хто зна, що він там собі думав?
Усі, крім кулеметників, по черзі давали псові подихати зі своєї маски — цей досвід нікого не потішив.
— Це кисень, — пояснив Тедді Щасливчикові, примостивши власну маску йому на мордочку.
На щастя, це був короткий виліт — скидали бомби біля узбережжя Данії, а не летіли аж на Велике місто. Коли вони спокійно приземлилися, Тедді потай виніс пса з літака, сховавши під куртку.
Після того Тедді не забував запасну кисневу маску, щоб якщо їм трапиться ще якийсь знайда, його можна було підключити до кисню. Хоча хто у здоровому глузді стане ховатися в бомбардувальнику?
Коли він обернувся, пес з’явився, мов з-під землі, — мчав пляжем, захеканий, але нездатний пояснити, які пригоди його спіткали.
Возз’єднавшись, вони побрели далі уздовж пірсу, доки їх не перепинив фотограф — вони погодилися, щоб він їх сфотографував. Тедді йому заплатив і записав адресу своєї бази; коли повернувся за шість днів, фотографія, про яку він встиг благополучно забути, вже на нього чекала. Світлина вийшла гарна, він навіть думав наробити копій — наприклад, для Ненсі, — але так і не зібрався. Він, звичайно, був у формі, а Ненсі — у літній сукенці й гарненькому солом’яному капелюшку, дешеву обручку не видно. Вони посміхалися, мовби не було у них жодних клопотів. З ними був Щасливчик, який виглядав задоволеним собою.
Тедді поклав фотографію до кишені бойової форми, обіч срібного зайчика. Вона пережила війну і табори, а потім її недбало кинули у коробку з сувенірами й нагородами. «Objets de vertu», — протягла Берті, передивляючись вміст коробки, коли він вже переїхав до «Феннінґ-Корту». Її завжди цікавила Ненсі — бабуся, з якою їй не судилося познайомитися.
— О, собака! — вигукнула вона, причарована радісним псячим писком.
(— Це Щасливчик, — чуло пояснив Тедді. Пес помер більше сорока років тому, але йому досі ставало гірко, коли він думав, що Щасливчика вже нема).
На фотографії була пляма — згори розповзлася брунатна смуга, і коли Берті спитала про неї, Тедді стенув плечами:
— Мабуть, чай.
Після першого строку Тедді перевели до частини бойової підготовки інструктором, але він попросився назад у бойову частину. «Господи, а це ще чому? — писала Урсула. — Ти ж міг би перебути кілька місяців у відносній безпеці до наступного строку». На думку Тедді, «відносна» — це саме те слово для частини бойової підготовки. Прибувши туди, він оглянув поля навколо бази й нарахував уламки щонайменше п’яти літаків, які ще не прибрали. Туди потрапляли побиті старі літаки, здебільшого списані, мовби шанси зеленого екіпажу й були недостатньо страшні без того. Тедді не став питати про долю екіпажів літаків, уламки яких валялися у полях. Він вирішив, що і знати про це не хоче.
«Що ж, — писав він сестрі, — мою роботу ще не завершено». І близько не завершено. У мур пожбурили тисячі пташок, а він і не похитнувся. Він додав: «А ще я до дідька добрий пілот, тож, думаю, в рейді з мене більше користі на цій війні, ніж на базі з хлопчаками, які ще пороху не нюхали».
Він перечитав листа. Пояснення звучало раціонально. Він міг озвучити його сестрі, Ненсі, світові, хоча прикро, що йому ще й виправдовуватися треба, коли навколо вирує бій. Недарма ж саме він у їхній родині воїн? Хоча, можливо, ця шляхетна мантія перейде до Джиммі.
А правда полягала в тому, що нічого іншого йому не хотілося й не моглося. Його життя звелося до вильотів і бомбардування. Ось ким він став. Лише у «Галіфаксі» він почувався у своїй тарілці — у запаху бруду й бензину, старого поту, гуми, заліза й кисню. Він прагнув, щоб його заглушив рев моторів, він хотів, щоб холод, шум і змішаний із нудьгою адреналін стерли всі думки. Колись він думав, що архітектура війни сформує його особистість, а тепер зрозумів, що вона її стерла.