Тепер у нього був новий екіпаж — кулеметники Томмі й Олуф, один із Ньюкасла, другий — норвежець. У Четвертій групі було багатенько норвежців, хоча на свою ескадрилью їх не набралося, не те, що поляків. Зате вони були майже такі ж віддані справі, як кровожерливі поляки. Ці ніколи не здавалися. Вони жили днем, коли зможуть полетіти додому, до вільної Польщі. Звісно, не так склалося, як гадалося. Він не раз про них згадував, коли Польща простувала своїм непростим шляхом крізь XX століття.
Команда знову зібралася строката. Сенді Ворзінґтон, його навігатор, був із Нової Зеландії; бортмеханік Джеффрі Смітсон закінчив Кембридж. («Я — математик», — урочисто сказав він, мовби мова йшла про релігію). Тедді спитав, чи знайомий той із Ненсі, — виявилося, він про неї чув, це ж вона отримала премію імені Фоусетт? «Розумна дівчина», — сказав він. «Розумна жінка», — уточнив Тедді. Його радист Боб Бут був із Лідсу, а бомбардир…
— Здорово, корєш.
— А ти що тут забув? — спитав Тедді.
— Ну, викладаю я, значить, у частині бойової підготовки, аж чую — зірка наша Тед Тодд раніше повернувся до бойової частини, то я собі й думаю: нє, ні чорта він без мене не налітає. Мене намагалася прибрати до рук австралійська ескадрилья, але я не пальцем роблений.
Поява Кіта вразила Тедді — із цілої давньої команди саме Кіт був йому найближчий, у них було багато спільного, про що вони не могли поговорити ні з ким іншим, але при зустрічі вони стрималися і обмежилися коротким мужнім рукопотисканням. Тедді спостерігав, як чоловіки з часом перестають контролювати емоції, а коли XX століття перевалило у XXI (й настали «нульові» — кострубата назва), вони, здається, втратили контроль над емоціями взагалі, а з ними й над здоровим глуздом. Футболісти і тенісисти рюмсали, як діти, а чоловіки на вулицях обнімалися й цілували інших чоловіків у щоку.
— Господи, тату, — обурювалася Віола, — що в тебе взагалі в голові? Це що, британська непорушна верхня губа? Ти що, правда думаєш, що світ був кращий, коли чоловіки приховували свої почуття?
— Так.
Він досі інколи з жахом згадував, як розплакався на кухні в матері Віка Беннетта. Кому від того стало легше? Йому точно не стало. Коли померла Ненсі, він поплакав тихо і на самоті — йому здавалося, що навіть у жалобі не можна забувати про гідність.
— Думаю, в усьому винна Діана, — сказала Берті.
— Яка Діана?
— Ну, принцеса. Це ж вона зображала страждання як щось героїчне. А в твої часи все було навпаки.
Вони сиділи на вершечку горба Білий Кінь у Кілберні і їли бутерброди, які їм спакувала ласкава власниця готелю — чергова зупинка в їхньому прощальному турне.
«Його часи», — подумав Тедді. Мабуть, вони вже минули.
— Я застарий для цього світу, — сказав він.
— Я також, — сказала Берті.
Ненсі змогла відпроситися лише на одну ніч, тож вони попрощалися на платформі за неповні 24 години по тому, як зустрілися на сусідній. Він думав, що вони проведуть більше часу разом, тож махав їй на прощання із сумом, але щойно потяг від'їхав, Тедді зрозумів, що, ймовірно, ці емоції — це почуття вини за відчуту полегшу.
Під час відгулу Кіт також приїхав до Лондона, де вони зустрілися і провели веселий, хоча й платонічний вечір з Беєю і її подругою Генні, біженкою, у «Кваґліно». Усі вони добряче напилися, Кіт що є сили залицявся до обох дівчат одночасно. Генні була гарненька, але не купилася на його залицяння, а Бея була «зайнята» — заручена з лікарем; попри це, вони обидві були до Кіта дуже ласкаві. Тедді так і не зустрів Беїного лікаря: той брав участь у висадці в Нормандії й загинув на плацдармі «Голд», тож після війни вона побралася з хірургом.
Бея працювала у BBC, де готувала й писала сценарії, а Генні перекладала для якоїсь урядової контори з дивною назвою. Під час Блітцу Бея крутилася у світі медицини, бо влаштувалася в морг, де складала людські рештки в мозаїку. Якось так вийшло, що її мистецька освіта стала у пригоді. «Мабуть, це через знання анатомії», — пояснювала вона. Навіть у Тедді, який уже звик до вигляду понівечених тіл, мабуть, не стало б нервів на таку роботу. Пізніше, вже за іншої доби терору, Тедді читав про бомби у парках, клубах, хмарочосах і літаках, про розірвані чи розкидані тіла й намагався уявити, чи збирає їх хтось докупи. Сильвія завжди казала, що наука — це пошук нових способів убивати один одного, і з плином років він дедалі частіше схилявся до думки, що вона мала рацію (мовби війна не подарувала йому достатньо доказів).