— Ти тільки в неї не закохуйся, — попередила вона, набиваючи подрузі ціну. — Вона й не таким розбивала серця.
Ніби Стелла була знайома з «не такими».
Тедді боявся померти, так і не закохавшись, а що він чекав на смерть будь-якої миті, то, мабуть, примусив Купідона подарувати йому романтичний досвід. Він був до цього готовий.
Джулія була у Жіночому допоміжному територіальному корпусі — працювала на автостанції у центрі Лондона, водила армійські вантажівки. Вона була весь час у пальному й мазуті, завжди з брудними нігтями. Хай там як, вона завжди привертала увагу. Це було так само природно, як її біляве волосся. Вона була з тих дівчат, для яких завжди знаходилися найкращі столики в ресторані та найкращі місця у театрі, з тих, кому багато дарували. Було у ній щось чарівливе, якась магія, що приворожувала людей. Тедді вона приворожила. Аж на тиждень.
Вона «вициганила» відпустку після їхньої першої вечері.
І першої проведеної разом ночі. («А чого чекати, любчику?» — спитала вона, розстібаючи на собі форму). Вона була з тих дівчат, які вміли вициганити відпустку. «Мій таточко всіх знає». Таточко був «радником в уряді», хай би що це значило, але своїй безцінній доньці-одиначці дозволяв усе. Їй було двадцять два, вже не маленька. А матуся її померла. «Дуже сумно».
У Джулії «гроші кури не клюють» — таточко ще й лорд. Тедді вчився із синами багатьох лордів, тож її походження його не відлякнуло, хоча величезний маєток біля Ріджентс-парку — «лондонська садиба» — таки вражав. У них були «спадкові руїни» у Нортгемптонширі й «хатинка» в Ірландії. «А, і квартира в Парижі, де зараз оселився якийсь огидний Gauleiter». Таточко з’їхав з маєтку й осів десь у Вестмінстері, а у Джулії була квартира на вулиці Петті-Франс, у центрі.
На час війни маєток у Лондоні закрили. Усе просто покидали, як було, накривши простирадлами, щоб не припадало пилом. Зі стелі звисали величезні канделябри у чохлах, як невміло загорнуті подарунки. Безцінні полотна позакривали, мовби дім у жалобі. На меблі накинули чохли і старі простирадла (а почасти й не дуже старі). Під стьоганою ковдрою Тедді знайшов диван у стилі Людовика XV, під простинею — комод роботи Буля у стилі Людовика XIV, під пуховою ковдрою — письмовий стіл, який, виявляється, колись належав Марії-Антуанетті. Під кухонним рушником знайшлося полотно пензля Гейнсборо. Він переймався за їхню безпеку:
— Ти за них не боїшся?
— А чого тут боятися? (У її словнику не було слова «страх», вона була безтурботна до ідіотизму, що його і привабило).
— Що хтось їх украде чи що їх знищить вибухом?
Джулія стенула плечима:
— У нас такого добра багато.
Він припіднімав покривало з маленького полотна Рембрандта щоразу, як проминав його на сходах. А ніхто навіть не помітить, якщо воно зникне, — подумав він. Безтурботні люди взагалі не заслуговували на такі багатства. Якби він поцупив Рембрандта, його життя пішло б геть інакше. По-перше, він став би злодієм. Це вже геть інша історія.
У них було кілька робіт Рубенса, ван Дейк, у приймальні — Берніні, а яких там тільки не було скарбів італійського Ренесансу! Але його серце належало маленькому Рембрандтові. Він міг би пограбувати цей дім. Під урною біля парадного входу лежав ключ. Коли він став картати Джулію за недбальство, вона розсміялася:
— Але ж це дуже важка урна. (Справді важка).
— Забирай, як хочеш, любчику, — сказала Джулія, помітивши, як він дивиться на Рембрандта. — Якийсь він старенький і тьмяний.
— Спасибі, але ні.
Просто-таки взірець стійкості й моралі. Потім він не раз жалкував, що не привласнив те полотно. Ніхто не повірив би, що то справжній Рембрандт, — була б йому втіха на стіні у будиночку в передмісті. Треба було забирати. У лондонську садибу влучила Фау-2, Рембрандт загинув.
— Мистецтво хоч усе забирай, — сказала Джулія. — Боюся, я дуже поверхова.
Наскільки Тедді міг судити, люди, які казали про себе щось одне, зазвичай представляли протилежне, хоча Джулія справді була розпещена міщанка.
У квартиру на Петті-Франс вони не пішли. Натомість їхня романтична інтерлюдія відбулася у лондонському маєтку, а одну пам'ятну ніч, коли не заснули ні на мить, провели у номері в «Савої», який був їй завжди доступний. У підвалі лондонського маєтку були «літри» шампанського, тож вони тиждень пили і кохалися на безцінних стародавніх меблях. Тедді раптом зрозумів, що Джулія, ймовірно, ціле життя саме так і жила.