У неї було досконале тіло, як у грецької скульптури. Він міг би уявити її байдужою незворушною богинею, що прирікає якогось бідолашного Актеона на смерть у зубах гончаків. От Ненсі у жорстокому світі олімпійців не прижилася б — вона була радісним поганським божеством.
— А хто така Ненсі?
— Наречена моя.
— Ой, любчику, це так мило!
Її відповідь змусила його відсахнутися. Трохи ревнощів додали б цій історії пікантності. Власне, це й було виключно історією — його серце лишилося незворушне. Він грався в романтику. Це було після Гамбурга, після Бетховена, після смерті Кіта, незадовго до Нюрнберга, коли йому було байдуже майже до всього, й особливо до прегарних дурненьких білявок. Але він був їй вдячний за нестримний пристрасний секс («брудний», — як сказала Джулія): коли він згодом повернувся до буденного життя з садом і городом, то бодай міг згадати, що це таке — трахатися не думаючи ні про що. Це слово йому не подобалося, але інакше Джулію не описати.
Коли він прийшов до лондонського маєтку в останній день відпустки, то не знайшов під урною ключа — там була лише записка: «Любчику, було дуже приємно, ще побачимося. Цілую, Дж.». Прикро, що його отак не пустили на поріг — він уже почав там почуватися як удома.
Незабаром по тому Джулію приписали до бази техніки, і вона була серед сімнадцяти загиблих, коли випадково вибухнув склад бомб. Тедді тоді вже був у таборі військовополонених — він довідався про її смерть допіру за багато років, коли у власній газеті прочитав про смерть її батька («Задіяний у секс-скандалі пер кинувся з даху»).
Він уявив, як розлітається, мов уламки античної статуї, понівечене досконале біле тіло. Це були старі новини, застарі, щоб переживати, — Ненсі тільки починала шлях хворобою. Про лондонський маєток він теж довідався допіру з тієї ж статті («Під час війни втрачено безліч безцінних витворів мистецтва»). За маленьким Рембрандтом він шкодував більше, ніж за Джулією, про яку вже давно не згадував.
Але це все було в майбутньому. А зараз він повернувся з Галок із Кітом і виявив, що у вітальні Лисячого закута зібрався натовп гостей. Сильвія запросила на обід людей, яких Тедді ніколи не бачив і які його не дуже й цікавили.
Там був пишномовний радник муніципалітету з дружиною й адвокат, який описав себе як «старосвітського старого парубка» і, здається, набивався Сильвії в кавалери. Була там підстаркувата вдова, яка весь час скаржилася, особливо на те, як війна ускладнила їй життя, — і, нарешті, «чоловік божий», як його описала Сильвія. Це був не просто собі священик, а цілий єпископ — священослужитель вищого сорту. Він був якийсь єлейний, що Тедді й не здивувало.
Вони саме пили херес із крихітних чарочок (і чоловіки теж), коли Сильвія сказала Кітові й Тедді:
— Ви мабуть, хотіли пива?
— Я б не відмовився, місіс Ті, — сказав Кіт тоном доброзичливого австралійця.
Сильвія, здається, зібрала героїв банальної комедії. Зазвичай їй не ставало терпцю на таке міщанське товариство, тож Тедді не міг збагнути, чого це вона раптом вирішила збагатити своє коло знайомств достойниками місцевої парафії. Він запідозрив, що мати просто хотіла ним похизуватися, допіру тоді, коли вона почала тицяти цим самим достойникам у його медалі й вихваляти його «героїчний чин», хоча він їй майже нічого не розказував про свої «чини», і героїчні, й не дуже. Він не знайшовся, що сказати, коли вони попросили розповісти про «відважні подвиги», тож це Кіт врешті розважав їх комічними розповідями про їхні вилазки, так що війна перетворилася на низку зухвалих авантюр, подібних до пригод Авґуста.
— Та все ж, — перебив старий парубок, який прагнув чогось брутальнішого, — війна — це вам не тільки гульки. Ви ж бомбардуєте фріців.
— Так, честь вам і хвала, — помпезно сказав радник муніципалітету. — Ви всипали їм перцю. Гамбург — це великий успіх Королівських повітряних сил, правда ж?
— Молодці, хлопці, — докинув єпископ, піднявши чарку, як для тосту. — Тепер розбомбіть решту.
Що, всіх? — подумав Тедді.
«Мушу тебе попередити, — писала Урсула, — що свиню закололи». У Лисячому закуті з’явилося кругленьке рожеве порося, Тедді бачив його кілька разів. Свиня йому подобалася. Вона була без претензій, тихо собі трюхикала й нюшила в абияк сколоченій загорожі, вдячна за будь-які об’їдки. Тепер, виявляється, бідаху переробили на бекон, сосиски, шинку та інші продукти, на які свиням судилося перетворитися, коли їхня історія добігає кінця. Підприємлива Сильвія свого не прогавить.