Вони вийшли з Альберт-холлу у вогке надвечір'я й довго мовчали, доки навколо збиралися сутінки.
— Це нумінозне, — сказала Урсула, нарешті вриваючи мовчанку. — У світі є божественна іскра — не Бог, у Бога ми вже награлися, але ж є щось. Може, це любов? Не дурна романтична любов, а щось глибше?..
— Може, у нас на це навіть слів немає. Ми хочемо всьому знайти імена. Може, саме тому все й пішло не так.
— «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось». Влада над усім виявилася страшним прокляттям.
Після — потім-бо виявилося, що «після» на Тедді таки чекало, — він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.
1960
Малі й забуті безіменні дії добра й любов
Почалося все з того, що в неї жахливо розболілася голова просто серед навчального дня. Вони тоді ще не переїхали до Йорка — Ненсі викладала в середній школі в Лідсі. То був похмурий зимовий понеділок із кусючим вітром зі сходу і скупим сонячним світлом.
— Щось я поганенько почуваюся, — сказала Ненсі, коли Тедді за сніданком зауважив, що вона «трохи стомлена».
Після обіду вона пішла у медпункт, і шкільна медсестра дала їй дві таблетки аспірину, але вони не подіяли. Вона відмінила перший урок і натомість лягла у медпункті.
— Схоже на мігрень, — авторитетно заявила медсестра. — Полежіть у темряві, відпочиньте.
Так вона і зробила, скрутившись на незручній кушетці, накритій гризучою червоною ковдрою, — зазвичай там лежали дівчатка-підлітки, у яких болів живіт під час місячних. Десь за півгодини вона з трудом сіла і виблювала просто на ковдру. — Господи, вибачте, — сказала вона медсестрі.
— Точно мігрень, — сказала медсестра. Вона була з тих, хто до всіх ставився, як до рідних, тож, прибравши, поплескала Ненсі по руці і сказала: — Скоро будете, як новенька.
Після того, як виблювала, їй справді стало трохи краще, і вона навіть доїхала до Ейсвіку, нехай обережно, ще до завершення уроків, хоча здавалося, наче в неї в голові бджоли гудуть.
Коли Ненсі повернулася, Віола вже була вдома з Еллен Кроутер. Місіс Кроутер — місцева жінка, якій вони платили, щоб та забирала Віолу з сільської початкової школи й чекала, доки хтось із них не повернеться з роботи. «Виводок» самої місіс Кроутер уже виріс і роз'їхався, але в неї був чоловік, який працював на фермі, і старий, як світ, свекор («стариган») — і вони вимагали більше уваги, ніж будь-яка дитина, навіть Віола. Місіс Кроутер виглядала, як відьма — ріденьке чорне волосся збирала в гульку, а обличчя завжди трохи перекошене, бо в дитинстві її паралізувало. Попри ці прикмети, вона здавалася безхарактерною: робота і звичка всіх слухатися її виснажили.
— Тобі подобається місіс Кроутер? — спитала якось Ненсі у Віоли.
Віола подивилася на неї розгублено:
— Це хто?
Коли Ненсі поверталася додому, місіс Кроутер зазвичай була готова йти — вискакувала за двері, як грейнхаунд із клітки, у хустці й коричневому габардиновому плащі, перш ніж Ненсі встигала привітатися. Її чоловік (і, можливо, стариган), виявляється, наполягав на пунктуальності — чай на столі мав бути вчасно.
— У мене будуть проблеми, якщо запізнюся, — зазвичай казала місіс Кроутер і кидалася бігти.
Приїхавши додому раніше (заклопотані бджоли досі гули в голові), Ненсі, мабуть, відкрила двері тихіше, ніж зазвичай — ані Віола, ані місіс Кроутер її не помітили. Навіть пес Боббі не вийшов привітатися. Віола сиділа за великим столом на кухні і читала комікс, в одній руці тримаючи бутерброд із шинкою, а другою накручуючи локон на палець — вони так і не змогли її відучити від цієї дурної звички. Місіс Кроутер щось писала на конверті коротким олівцем — схоже, список покупок; під рукою в неї стояла чашка чаю. Ненсі аж сама здивувалася, як її розчулила ця домашня сценка. Можливо, справа в тому, що все таке мирне і домашнє — в’язана шапочка на чайнику, те, як місіс Кроутер помішує в чашці цукор, не підводячи очей від списку покупок. Зведені брови Віоли, яка зосереджено їла сендвіч, не відриваючись від найновіших пригод «Чотирьох Мері».
Ненсі, яка, ніким не зауважена, стояла на порозі, раптом відчула химерну різку відчуженість від усього. Вона зазирала в життя, від якого відірвана, — невидима і загрозливо неприкаяна спостерігачка, яку будь-якої миті може понести далі, і тоді вона вже не зможе повернутися. Вона запанікувала, аж тут Віола підвела погляд і зауважила її.