— Мамочко! — закричала вона, і її лице проясніло.
Закляття розвіялося, Ненсі переступила поріг і опинилася у безпечній кухні — старенька пічка привітала її теплом і затишком.
Місіс Кроутер сказала:
— Господи, ну ви мене й налякали. Мені було здалося, що це привид. Ви бліда, як привид, — додала вона (мовби привидів знала як облуплених). — У вас все добре? Ви сідайте, я вам чаю наллю.
— У мене в школі почалася мігрень, — сказала Ненсі, сідаючи за стіл. Бджоли й далі тривожно гули в голові, просто за очима. Місіс Кроутер налила чай і розмішала три ложки цукру, перш ніж Ненсі встигла заперечити.
— Гарячий солодкий чай — саме те, що треба, — сказала місіс Кроутер.
Дивно, що жінка, яка зазвичай була розмитою плямою габардину в коридорі, зараз узялася про неї дбати. (Далі виявилося, що місіс Кроутер має ще й несподівані запаси тем для балачок).
— Дякую, — сказала Ненсі, вдячна за чай, попри величезну кількість цукру.
— Ти рано повернулася, — протягнула Віола, яка підозріло ставилася до будь-яких змін і не любила спонтанність. Може, бо вона одиначка? Чи просто ще маленька?
— Так, моя хороша.
Коли вона допила чай і, за порадою місіс Кроутер, з'їла печиво, щоб не сидіти на порожній шлунок («Одразу помагає, правда ж?»), то сказала:
— Я знаю, що додаю вам роботи, але чи не могли б ви лишитися, доки не повернеться мій чоловік? Я, мабуть, полежу.
Вона заснула. Прокинулася вже затемно, але двері спальні були відчинені, і з передпокою сочилося світло. Бджоли вщухли — мабуть, полетіли шукати собі іншу королеву. Годинник при ліжку вказував, що вже дев’ята. Голова була ватна, але почувалася вона значно краще.
— Привіт, — сказав Тедді, коли вона спустилася сходами. — Місіс Кроутер сказала, що в тебе мігрень, тож я не став тебе будити.
(Ненсі стало цікаво, чи були у місіс Кроутер «проблеми» з чоловіком і стариганом).
— Я їй доплатив за те, що вона затрималася. Я сказав, що ти зранку виглядала трошки втомлено — то це, мабуть, тому. Тобі підсмажити відбивну на вечерю?
Більше мігреней не було — голова боліла трохи частіше, ніж зазвичай, але вже не так сильно, як тоді в медпункті.
— Мабуть, ви тяжко працюєте, — сказав окуліст, коли вона спробувала з’ясувати, чому перед лівим оком інколи хвилюється світляна пелена, золота стьожка, доволі насправді гарна.
— Це оптична мігрень, — сказав він, зазираючи їй в око: нахилившись так близько, що вона чула запах жуйки, якою він намагався замаскувати (не дуже вдало) цибулеві пахощі обіду. — Вона буває безболісна.
Окуліст був немолодий і доброзичливий, він уже багато років працював у їхньому містечку. Він запевнив її, що знає про очі все.
— Якщо я багато пишу на дошці, — скаржилася Ненсі, — мені, буває, тьмяніє в очах, ніби по склу розмазали вазелін, і тоді я не можу гаразд читати і писати.
— Точно оптична мігрень, — кивнув він.
— Нещодавно в мене була звичайна мігрень, та й голова болить частіше, ніж зазвичай.
— Ось вам і відповідь.
— У моєї матері теж боліла голова.
Вона згадала, як мати важко піднімалася до кімнати із затягнутими вікнами, її сумну несентиментальну посмішку, як вона казала їм: «Знову, боюся, одна із моїх голів». Вони сміялися (але не тоді, коли їй боліло, — вони не жорстокі). Вони ласкаво називали її «Гідра». «Але добра, — сказала Міллі. — Наша мила матуся Гідра».
Пізніше Ненсі намагалася зрозуміти, чому саме того вечора запропонувала знятися з місця і переїхати до міста, де жити легше і зручніше, — може, вона щось відчувала, може, було в неї передчуття? Коли вона вийшла від окуліста, озброєна, втім, рецептом на окуляри для читання («Ви просто в такому віці, моя мила, нічого серйозного»), то думала передовсім про те, як почастує себе у кав'ярні за рогом чайничком чаю і хрустким пирогом, перш ніж рушить у доволі виснажливу велосипедну дорогу додому. День був жаркий, а машину забрав Тедді. Він поїхав на сільськогосподарську виставку з Віолою, яка геть не хотіла їхати. Ненсі дуже стомилася, але чай її підбадьорить.
Чай її справді підбадьорив, проте коли вона перебирала монетки, щоб лишити офіціантці чайові, її раптом приголомшила думка, що з нею і Тедді (і, якоюсь мірою, з Віолою, хоча й не так нагально) не відбувається нічого цікавого, крім того, що вони старіють. А так жили собі, як і раніше. Усе життя по наїждженій колії, день у день. Може, варто спробувати щось нове, трохи себе розтрусити?