Звісно, врешті вона народила Берті в лікарні, і диявол по її дитину не з’явився. Та й нащо йому? У нього вже був Сонні.
Мабуть, вона задрімала. Вона різко підхопилася — її обличчя пекло, на нього падало сонце. Про дітей вона згадала лише за кілька секунд. Скільки часу минуло відтоді, як вони пішли по морозиво? Вона звелася на ноги й роззирнулася. Їх не було. Може, їх викрали? Може, вони потонули? Може, вони зі скелі зірвалися? Віолу оповили страхітливі здогади, що її викрито як жахливу матір.
Вона нарешті знайшла їх — вони терпляче, але доволі понуро чекали на неї у кабінці для загублених дітей. Віола навіть не знала, що такі кабінки існують. «Ти це навмисне?» — спитала вона у Сонні, коли вони помчали рятувати від припливу свої мокрі, вкриті піском речі й запхали їх назад у рюзкак. («От тому ми й не їздимо на пляж», — подумала вона).
Сонні аж занімів від обурення. Він страшенно злякався, коли зрозумів, що не знайде шляху назад від фургона з морозивом. Пляж був величезний, і майже всі там були вищі за нього. Він уявив, як їх відносить море чи як вони сидять цілу ніч на піску у темряві, самі-самісінькі. Розпач поглиблювало розуміння, що він зобов’язаний наглядати за Берті, коли мами немає поруч. Нарешті до них підійшла мила турботлива пані і спитала: «А ви що тут робите? Загубилися?». Полегша так його приголомшила, що він аж розплакався. Він любив цю жінку до глибини душі.
— Ніколи більше так не роби, — гримала Віола.
— Я нічого не робив, — тихо сказав він. Завзяття його полишило. Вранці він був як надто туго заведений годинник, а тепер ледве цокав.
— А де тато? — спитала Берті.
— Плаває, — огризнулася Віола.
— Він уже багато годин плаває.
— Так, — сказала Віола. Годинника в неї не було. Коли вона здала випускні іспити у школі, Тедді подарував їй маленький акуратний годинник фірми «Таймекс», але вона давно його загубила. Господи, тільки б Домінік був живий.
Якщо він потонув, вона зможе почати нове життя. Якщо він потонув, розстатися з ним буде легко, значно легше, ніж якби довелося збирати речі і з'їжджати. А крім того, куди їй їхати? У неї ще й грошей нема. У Домініка був трастовий фонд, вона гаразд не знала, що це таке, але він «вступив у володіння» кілька тижнів тому. Він казав, що була якась складна юридична причина, чому він не може відмовитися від цих грошей так, як відмовився від своїх «старих». І що він, дав гроші їй чи дітям? Дзуськи, передав громаді й відписав на Дороті! Що гірше — чи то пак, не гірше, а трошки менш погано — вона знайшла лист від його матері: та найняла приватного детектива, щоб його знайти, і тепер благала «заживити рани» між ними й дозволити їй познайомитися з онуками «і їхньою матір'ю, я певна, чудовою жінкою».
Якщо Домінік загинув, то Віола, а не Дороті, отримає трастовий фонд (правда ж?), і тоді вона зможе жити у нормальному домі нормальним життям. Якби вона вийшла заміж за Домініка й тим забезпечила свої права спадкоємиці, зараз вона була б згорьованою молодою вдовою, і всі були б до неї ласкаві. Вона навіть могла б переїхати до тих незнайомих свекра і свекрухи, що полювали й рибалили. Врешті, вони ж певні, що вона чудова жінка. Звісно, якби вони з нею познайомилися, то, напевно, змінили б думку, але, хто зна, може, з часом їй і вдалося б увійти до їхнього клану. Вона могла б узяти їхнє прізвище. «Віола Вілльє» — вимовити складно, як вправу в логопеда, та все ж звучить, як ім’я акторки з XVIII століття, що стала коханкою аристократа і врешті герцогинею.
Сонні, мабуть, успадкував би маєток чи щось таке; на мить вона дозволила собі уявити лебедів на озерах і фазанів на газоні. Їй навіть байдуже було, що вони фашисти, аби тільки в них було центральне опалення, сушилки, білий хліб замість житнього і м’які матраси замість футонів на підлозі.
Може, треба комусь повідомити? Але ж вони такі втомлені, у них немає сил на катавасію, що почнеться, коли повідомити про зникнення Домініка. Але ж як їм дістатися додому? Вона не вміла водити машину. Вона тяжко зітхнула.
— Мамо? — протягнула Берті, чутлива до настрою Віоли.
Вони повернулися до будки для загублених дітей. Турботлива жіночка досі була там. Сонні кинувся до неї й обійняв за талію, вчепився, як реп'ях.
— Іще когось загубили? — радісно спитала вона.