— Ти читаєш «Вісник», Теде?
— Так, — гречно відповів Тедді. Чи сказав він правду? Розмитий спогад про приймальню стоматолога, де він намагався відволіктися від неминучого видалення гнилого зуба (стоматологія не була пріоритетом у таборі для військовополонених).
— Бо я саме шукаю когось, хто писав би про природу, — сказав Білл Моррісон. — Кілька рядків на тиждень — на хліб цим не заробиш, не кажучи вже до хліба, навіть якби зараз хоч щось можна було купити. Був у нас чоловік, що писав про природу, під псевдонімом Аґрестіс. Це латиною. Знаєш, як перекладається?
— Селянин.
— Ось бачиш.
— І що з ним сталося? — спитав Тедді, перетравлюючи несподівану пропозицію.
— Старість. Він був старосвітським фермером і сварливим сучим сином, — тепло додав Вілл.
Знітившись, Тедді описав власну сільськогосподарську біографію — нортумберлендських ягнят і кентські яблука, і любов до горбів, долин і вод. Яку втіху йому дарували чашечка жолудя, виткі пагони папороті, візерунки на соколиному крилі. Піднесена краса досвітнього хору порослого дзвониками англійського лісу. Про Францію — брили кольору, гарячі скибки сонця — він не розповів. Це не до смаку чоловікові, який пережив Сомму.
Білл визнав Тедді розважливим чоловіком, дарма що з півдня.
— Було собі двоє чоловіків, — повів Білл Моррісон, коли вони взялися до сиру «стілтон». Тедді не одразу зрозумів, що це такий багатослівний жарт. — Один був із Йоркшира, землі обітованної. А другий — не з Йоркшира. Той, що не з Йоркшира, сказав іншому, (тут Тедді почав втрачати нитку розмови), — «Зустрів я недавно чоловіка з Йоркшира», і той, що з Йоркшира, спитав: «Звідка відаєш, шо він з Йоркшира?» А той, що не з Йоркшира, (тут Тедді почав втрачати волю до життя), — сказав: «З вимови», а йоркширець йому: «Брешеш, хлопака, був би він з Йоркшира, сам би повідав».
— Прямо-таки девіз, — сказала Ненсі того вечора, коли Тедді спробував переказати їй цю оповідку, повернувшись напідпитку додому. («О, від тебе пивом пахне. Мені подобається»). — То що, в тебе нова робота? Тепер ти в газеті?
— Та яка ж то газета, — сказав Тедді, і додав: — Та яка ж то робота. Якісь кілька шилінгів на тиждень.
— А що школа? І далі викладатимеш?
«Школа…» — подумав Тедді. Той ранок уже відступив у минуле. («Навчи мене, як розучитись думать»).
— А зі школи я дав дьору.
— Бідашечка, — розсміялася Ненсі. — Але це ще не кінець, я знаю, нюхом чую.
Вона була права. Настав жовтень із його барвами, грибами, каштанами й пізнім бабиним літом. У листопаді «природа вкладала своїх підопічних спати» на тяжку зиму, а грудень неминуче звістував вільшанок й падуб. «Напиши щось, від чого на душі тепло», — сказав Білл, і тому він написав, чому у вільшанок червона грудка.
Статті були цілком прохідні, але Білл Моррісон лишився задоволений — йому «не треба ходяча енциклопедія».
Перед Різдвом вони ще раз зустрілися на випивку й обід, і Тедді запропонували посаду «кореспондента у вільному плаванні». Його попередник загинув на війні. «Конвой у Арктиці», — сухо сказав Білл Моррісон, мов не хотів про це говорити, й додав, що незабаром і сам вріже дуба, якщо й далі гаруватиме за двох.
— Тепер ти щасливий? — спитала Ненсі, коли вони розвішували падуб і омелу, зібрані у лісі.
— Так, — Тедді думав над відповіддю довше, ніж передбачало таке запитання.
Кляті підсніжники.
Дехто вважає, що збирати цих відважних вісників весни — погана прикмета, й не заносить їх у дім. Можливо, цей забобон склався тому, що вони рясно ростуть на цвинтарях.
Сильвія завжди збирала в Лисячому закуті перші підсніжники. Шкода, що вони так швидко в'яли і помирали.
Білий колір, який асоціюється з незаплямованістю, дарує цій скромній квіточці ауру невинності (пам’ятаєте дівочий «Гурт підсніжників» з минулого століття?).
За німецькою легендою…
— О господи, — тихо пробурмотіла Ненсі.
— Що?
— Стібок пропустила. Давай далі.
…коли Бог створив усе суще, він наказав снігові позичити колір у квітів. Всі, крім ласкавого підсніжника, йому відмовили, й у винагороду сніг дозволив їм стати першою весняною квіткою. Видатна музика зцілює. Німеччина вже нам не ворог, тож корисно пам'ятати про її багату скарбницю міфів, легенд і казок, не кажучи вже про її культурну спадщину, музику Моцарта…