Його квартира була неподалік від Британського музею, у трохи занедбаному будинку, який подобався Тедді навіть попри господиню, якій і Чингісхан би позаздрив. Тедді навіть уявити не міг, що внаслідок обставин і накладених війною обмежень та потай проведена із Ненсі ніч стане однією з небагатьох нагод зблизитися до завершення бойових дій.
— Як там бідолашка Ненсі? — спитав Г'ю, коли Тедді повернувся до Лисячого закута.
— Тримається, але я її не бачив. То що, ми тепер воюємо?
— Боюся, що так. Ходімо до бурчальні, Теде, вип'єш зі мною, — бурчальня була притулком Г'ю, сховком, куди заходили лише на його запрошення. — Але швиденько, доки мама тебе не помітила. Вона в істериці, погано сприйняла новини, хоча ми розуміли, що все йде до того.
Тедді не знав, чому вирішив не слухати оголошення війни. Може, просто тому, що приємніше вигуляти пса сонячного недільного ранку.
Г'ю налив дві чарки солодового віскі з важкої кришталевої карафки, яку тримав у бурчальні. Коли вони чаркувалися, Г'ю сказав «За мир», хоча Тедді очікував, що батько скаже «За перемогу».
— Що думаєш робити? — спитав Г'ю.
— Не знаю, — Тедді стенув плечами. — В армію, мабуть, запишуся.
Батько спохмурнів, обличчям промайнув німий жах окопів:
— Але ж не в піхоту?
— Я думав про Королівські повітряні сили.
Власне кажучи, до тієї миті Тедді взагалі про це не думав, аж раптом зрозумів, що пастка відкривається, ворота в'язниці розступаються. Він звільнявся з лабет банківської справи. Він вільний і від перспективи передмістя, і від дітей, які могли вирости «нуднуватими». Від ярма шлюбу. Йому згадалися золоті поля соняхів. Брили кольору. Гарячі скибки сонця.
А що, як Франція впаде під наступом Гітлера? Звісно, ні.
— Пілотом стану, — сказав він батькові. — Хочу навчитися літати.
Через війну недільний обід затримався. Сильвія досі рвала у саду м’яту на соус до ягняти, і Тедді пішов її шукати. Йому вона геть не виглядала істеричною, просто доволі похмурою.
— Ти пропустив Чемберлена, — сказала вона, випроставшись від своїх трудів і розтираючи поперек. Мати теж старіє, подумав він. Звертаючись до пучка м’яти, який зім’яла в кулаку, вона додала: — Тобі, мабуть, доведеться воювати.
— Мабуть, доведеться.
Сильвія рвучко розвернулася й попростувала в дім — за нею тягнувся запашний м’ятний шлейф. Вона спинилася біля задніх дверей і кинула через плече, хоча він і так це розумів:
— Обід затримується.
— Вона дуже зла? — спитала його по телефону Урсула того вечора.
— Дуже, — відповів він, і вони обоє розсміялися. Сильвія палко обстоювала потребу замирення.
Цілий вечір проминув у нескінченних телефонних дзвінках найрозмаїтішим родичам, і Тедді, правду кажучи, уже стомився пояснювати свої плани, мовби ціле майбутнє конфлікту залежало виключно від нього.
— Але ж ти єдиний воїн у цій родині, — сказала Урсула. — Що збираєшся робити?
— У Королівські повітряні сили запишуся, — поспіхом відповів він. Що частіше він відповідав на те питання, то рішучіший ставав. (Цікаво, як би повівся Авґуст? Його дорослий відповідник, а не Пітер Пен із книжок Іззі). — Та я й не єдиний. А як же Моріс і Джиммі?
— Розумієш, Моріс уникатиме небезпеки. Ну, а Джиммі… Господи. Я досі думаю, що він маленький. Не можу його уявити зі зброєю в руках.
— Йому майже двадцять, — про всяк випадок нагадав Тедді.
За столом усі були пригнічені. Їх було тільки троє — четверо, якщо рахувати Бріджит на кухні, але вони її не рахували. На обід була ягнятина з картоплею і жорсткуватою червоною квасолею з саду, а тоді Бріджит плюхнула на стіл овальну тацю з рисовим пудингом: