— А, я в СЗПД, — легковажно пояснила вона. — Виручаю, чим можу.
— Це чоловіки були в окопах, — стояла на своєму Сильвія, — а не аристократки-добровольці.
Іззі не розгубилася:
— Сестринський загін першої допомоги — це не пещені аристократки. Ми ніякої праці не цуралися, — а тоді тихо додала: — І не можна нікого називати боягузом.
— Згодна, — сказала Урсула, — а курча непогане.
Тедді розсміявся — у гуморі він знаходив прихисток. Його жахала думка, що в боях, які на нього чекали, він не виправдає сподівань.
— Курки злякалася, — сказав він, вказуючи на курча в тарілці Іззі: і він, і Урсула балансували на межі істерики.
— Ну ви й дітлахи, — буркнула Сильвія.
«Не зовсім», — подумав Тедді. Це їм-бо доведеться обороняти Сильвію, її курчат, Лисячий закут, свободу.
Листи, які сестра писала йому в Канаду, були доволі скупі («Акт про нерозголошення державної таємниці, сам розумієш»), але він читав між рядків і розумів, що почувається вона так собі. Тедді ще не пройшов випробування полем бою, а сестра — так.
Вона, звісно, як у воду дивилася: війна справді була «страшна». Сидячи в теплому, затишному, м'якому сидінні в канадському кінотеатрі й об'їдаючись попкорном, він у жасі дивився кіножурнал бомбардування Британії. Роттердама. Варшави. Франція справді здалася. Тедді уявляв, як під гусеницями танків соняшникові поля перетворюються на болото. (Хоча цього якраз не сталося — соняшники нікуди не ділися).
— Так, ти багато пропустив, — сказала Сильвія, мовби він запізнився в театр.
Виявляється, тепер мати знала про війну все і стала на диво войовнича — мабуть, у відносному затишку Лисячого закута це нескладно.
— Її звабила пропаганда, — сказала Урсула, мовби Сильвії за столом не було.
— А тебе ні? — спитав Тедді.
— А я віддаю перевагу фактам.
— То ти в нас тепер Гредграйнд, як у Діккенса? — озвалася Сильвія.
— Чого ж?
— І що кажуть факти? — спитала Іззі.
Урсула мала знайому в міністерстві авіації, але не стала казати, що шанси Тедді пережити перший бойовий виліт були в кращому разі зникомі, а шансів пережити перший строк узагалі майже не було. Натомість вона бадьоро повідомила:
— Що це — справедлива війна.
— Слава Богу, — сказала Іззі, — прикро було б боротися у несправедливій війні. Будеш на боці янголів, мій любий.
— То янголи в нас — британці? — спитав Тедді.
— Хто б сумнівався.
— Як ви тут? — спитав він Урсулу, коли зустрів її вранці з потяга. Вона була бліда й напружена, мовби забагато часу проводила в закритому приміщенні чи, можливо, на полі бою. Цікаво, вона досі зустрічалася з тим чоловіком із міністерства авіації?
— Давай не будемо поки про війну. Але — так, було доволі-таки жахливо.
Вони зробили гак і навідали цвинтар, де поховали Г'ю. Був недільний ранок, із церкви долинали голоси, що старанно виводили «Благослови мою душу, Господи на небі».
Сірий надгробок Г'ю із позірно банальним написом — «Коханий батько і чоловік» — ще не затерся. Коли Тедді бачив батька востаннє, той був чоловік із плоті і крові, а тепер та плоть гнила у дірі в нього під ногами.
— Ти краще не думай про смерть, — порадила Урсула: протягом наступних трьох років ця порада не раз ставала йому в пригоді. Та й протягом цілого життя. Тедді думав, якою порядною людиною був батько, — мабуть, найпоряднішою в родині. Горе застало його зненацька.
— «Коханий батько і чоловік» — це сумно, а не банально, — сказала Берті.
Ішов 1999 рік, батько помер майже 60 років тому. Навіть власне життя видавалося Тедді сивою давниною. Берті спитала, як він хоче відзначити своє вісімдесятип’ятиліття, і він сказав, що хоче навідати «старі місця», тож вона найняла машину, й вони вирушили з «Феннінґ-Корту». Берті називала це вилазкою, Тедді — прощальним турне. Навряд чи він надовго переживе тисячоліття, що добігало кінця, і це добре завершення життя й століття. Він здивувався б, якби довідався, що проживе ще більше десяти років. Це була дивна й мила мандрівка, зворушлива («То плакали, то сміялися», — казала Берті згодом) і сповнена щирих почуттів, а не ностальгії, яка завжди видавалася Тедді доволі дешевою емоцією.
Надгробок Г'ю вже точили лишаї, а напис став майже нечитабельним. Сильвію поховали деінде на тому самому цвинтарі, як і Ненсі та її батьків. Тедді не знав, де лежали Вінні й Ґерті, але Міллі теж була тут — ціле життя металася туди-сюди, а наприкінці повернулася додому. Він подумав: усі ці люди пов’язані з Берті тонкою червоною ниттю, а вона ніколи їх не знатиме.