— Зараз доброго садівника ні за які гроші не найняти, — сердилася Сильвія.
— Від цієї війни одні незручності, — саркастично сказала Іззі, посміхаючись до Тедді, але той не відповів, бо йому здавалося неправильним об'єднуватися з тіткою проти матері, навіть коли та справді докладала зусиль, аби вивести всіх з рівноваги.
— Останній садівник пішов у загін самооборони, — вела далі Сильвія, не зважаючи на Іззі. — Най поможе нам Бог, якщо старий містер Мортімер — це єдине, що стоїть між нами й полчищами загарбників.
— Вона збирається завести свиню, — сказала Урсула, коли вони з Тедді зупинилися перед ув'язненими курчатами, які туркотіли й муркотіли.
— Хто?
— Мати.
— Як свиню? — він чомусь не міг уявити, як Сильвія порає свиней.
— Вона сповнена несподіванок. Хто б міг подумати, що з неї вийде спекулянтка на чорному ринку? Вона скуповує бекон і сосиски з-під поли. Нам усім у неї повчитися б.
Унизу саду вони вибрели на галявину ромашок, які, напевно, насіялися з лугу.
— І тут теж полчища загарбників, — сказала Урсула. — Треба нарвати і взяти із собою в Лондон.
Тедді здивувався, коли вона вийняла з кишені пальта великий ніж для паперу й почала зрізати жорсткі стебла.
— Ти навіть не уявляєш, що я ношу, — розсміялася вона. — Не лише хлопці, а й дівчатка-скаути мають бути завжди готові. «Будь готова будь-якої миті ставити чоло складнощам чи навіть небезпекам, знай, що робити і як».
— У скаутів все по-іншому. У них гасло детальніше, вимог більше.
Мабуть, від чоловіків більше вимагали, хоча всі знайомі йому жінки з цим не погодилися б.
Урсула завжди забувала, що він ходив лише до підготовчої групи скаутів. Вона, звісно, не страждала у лавах Кіббо Кіфта.
Він вирішив повернутися до Лондона з Урсулою, хоча знав, що мати це засмутить, — вона сподівалася, що він лишиться ще на день. Без батька Лисячий закут мовби спорожнів.
— Якщо рушимо просто зараз, то встигнемо на наступний потяг, — сказала Урсула, підштовхуючи його до дверей, — хоча, звісно, на розклад зараз ніхто не зважає.
— Насправді часу в нас доста, — додала вона, коли вони попрощалися й рушили до воріт. — Я просто хотіла звідти вирватися. З матір’ю я і в кращі дні не знаходжу спільної мови, Іззі ще складніша, тож разом вони нестерпні.
— Зупинишся в мене? — спитала Урсула, коли потяг під’їхав до Марілебону.
Він сказав, що ні, — зустрінеться з давніми друзями, вип’є. Бозна-чому він збрехав і чому, власне, не хотів зупинитися в сестри. Йому хотілося побути на свободі — можливо, востаннє.
Коли вони вже прощалися, Урсула раптом пробурмотіла: «Ой, ледь не забула», — і, покопирсавшись у сумочці, витягла якусь річ — срібну, потьмянілу від віку.
— Це що, кролик?
— Думаю, заєць, хоча взагалі хто зна. Пам’ятаєш?
Він не пам’ятав. Кролик чи заєць сидів у кошичку, нашорошивши гострі вуха. «Таки заєць», — вирішив Тедді.
— Він висів у тебе на візочку, коли ти був маленький, — нагадала Урсула. — І в нас теж. Думаю, його вішали ще матері.
І справді, заєць колись прикрашав возика маленької Сильвії — гарненького, оздобленого дзвіночками й оснащеного кільцем для зубів зі слонової кістки. Якось вона ледь не вибила ним око матері.
— І що? — не зрозумів Тедді.
— Візьми на щастя.
— Це ти серйозно? — скептично спитав він.
— Хай буде талісман. Я тобі даю не одну кролячу лапку, а цілого зайця.
— Спасибі.
Він усміхнувся. Зазвичай Урсула не була схильна до забобонів і прикмет. Він недбало кинув зайця у кишеню до каштана, якого вона дала йому раніше, — він уже втратив блиск новизни. Тедді зауважив, що Урсулині ромашки, замотані у вогку газету, уже понурили голови й майже пов’яли. «Нічого не вберегти, — подумав він, — усе вислизає крізь пальці, як пісок чи вода». Чи час. Може, нічого й не варто намагатися вберегти. Але від цієї аскетичної думки він відмахнувся.
— Наш шлях до смерті починається з тієї самісінької миті, коли ми входимо у світ, — раптом сказала Сильвія, дивлячись, як згорблена Бріджит несе до їдальні тарелю печених яблук.
— Позбирала ось, — сказала Бріджит.
Відколи місіс Ґловер вийшла на пенсію й переїхала до сестри у Манчестер, Бріджит перейняла на себе її обов’язки з бурчання. Виявляється, того року рясно вродили яблука (єдиний фрукт, до якого Бріджит ставилася без підозр), але найкращі Сильвія продала. («Вона виросла в Ірландії, — сказала Сильвія, — у них там немає фруктів»). Бріджит дала йому маленьке, прив’яле, над’їдене червами яблучко «на дорогу», й тепер воно гріло набиту кишеню.