— Ти ж переймалася правами робітників, наскільки я пам'ятаю, — м’яко сказав Тедді. — До того ж, це я їм плачу. Вони хороші хлопці, я не проти оплатити ті десять хвилин, коли вони п’ють чай.
— А я повертаюся до нескінченної роботи — мені ще це все треба перебрати. Ти хоч знаєш, скільки у тебе чарок? Я одних тільки чарок для бренді нарахувала вісім. Коли тобі було треба вісім чарок для бренді?
Жила Віола по-нехлюйськи. Вона металася від однієї катастрофи до іншої. Можливо, влада над тацями й чарками для бренді дарувала їй ілюзію контролю. Тедді боявся, що ступає на непевну кригу кухонної психології.
— Там, куди ти їдеш, вони тобі точно не знадобляться, — наполягала вона. Здавалося, мова про потойбіччя, а не житловий комплекс для людей похилого віку, хоча, мабуть, то теж таке собі потойбіччя. — Імовірність того, що у твоїй новій квартирі збереться восьмеро людей і всі одночасно захочуть бренді, дорівнює нулю.
Може, подумав Тедді, він організує вечір бренді — очевидно, на вісьмох гостей. А потім сфотографує і покаже Віолі.
— Бодай у тебе немає собаки, якого довелося б позбутися. — сказала вона.
— Що значить «позбутися»?
— Там, де ти житимеш, не можна тримати домашніх тварин. Пса довелося б віддати.
— Ти могла б його прихистити.
— Ти ж знаєш, що не могла б — у мене коти.
Чого це вони говорять про уявного пса, якого навіть не існує?
— Слава богу, що Тінкер помер, — сказала Віола. Інколи вона бувала жорстока.
Раніше Тедді про це не замислювався, аж раптом зрозумів, що Тінкер — його останній пес. Мабуть, раніше він сподівався, що заведе ще когось — не цуценя, на цуценя в нього не стало б сил, але старшого пса, може, з притулку взяв би. Разом доживали б віку. Тінкер помер три роки тому. Від раку. Ветеринар прийшов додому його приспати, перш ніж хвороба почне завдавати йому болю. Тінкер був хороший пес, може, й найкращий, який у нього був. Фокстер'єр, дуже розважливий. Тедді тримав його на руках, коли ветеринар зробив укол, і вперто дивився псу в очі, доки в них не згасло життя. Колись він дивився так в очі одному чоловікові, другові.
— Дідусю Теде, а мені Тінкер подобався, — раптом втрутився Сонні, і в його голосі забринів тон шестилітнього хлопчика. — Я за ним скучаю.
— Я знаю. І я скучаю, — сказав Тедді, поплескуючи внука по плечу. — Хочеш чаю, Сонні?
— А я? Мені чай пропонують? — спитала Віола тим силувано-радісним тоном, до якого завжди вдавалася, коли прикидалася, що вони — велика щаслива родина. («Така щаслива, що печатки ніде поставити», — сказала Берті).
— Звичайно, — сказав Тедді.
До цього будинку в Йорку вони переїхали у 1960 році. Після Мишачого котеджу вони знімали ферму (Ейсвік), де Віола прожила перші кілька років. Після переїзду до Йорка втрата природи боліла Тедді, як рана, але потім він зазнав більших ран і терпів, аж доки не полюбив і це місто.
Дім у псевдо-тюдорівському стилі, яких по країні тисячі, стояв у передмісті — зі штукатуркою з гальки, вітражами в еркерах, галявиною перед і великим садом позаду дому. Віола провела в цьому домі половину дитинства (безперечно, гіршу), але завжди поводилася так, мовби він нічого для неї не значив. Може, так воно і було. Похмурим підлітком вона постійно розказувала, як хоче вирватися з цієї «нудної» й «конвенційної» «сірникової коробки» і т. ін. Коли вона нарешті поїхала до університету, йому здалося, що дім полишила велика пітьма. Тедді знав, що не дав Віолі всього, що мав, але не знав, як цьому зарадити. («Може, все навпаки? — спитала Берті. — Може, це вона не дала тобі всього, що мала?». «Це так не працює», — сказав Тедді).
Установа, до якої він переїхав, звалася «Феннінґ-Корт». «Безпечний житловий комплекс для людей похилого віку». «Безпечний» звучало так, мовби йшлося про будку для пса чи кінську стайню. «Не дуркуй, — сказала Віола, — тобі там буде значно спокійніше». Складно згадати, коли вона не сприймала його виключно як зайвий клопіт. Напевно, що старший він буде, то гірше це все ставатиме. Віола вже якийсь час торочила, що йому треба переїхати, аби хтось «за тобою наглядав».
— Мені тільки 79, — казав Тедді, — я можу сам за собою доглянути. Я ще в маразм не впав.
— Ще ні, — сказала Віола. — Але рано чи пізно тобі знадобиться допомога, тож чим швидше ми вирішимо це питання, тим краще. Ти вже по сходах не можеш піднятися й за садом не можеш доглянути.
Йому здавалося, що він прекрасно дає собі раду із садом, а раз на тиждень приходив чоловік, який помагав з тяжкою роботою і косив траву влітку. Внизу саду були фруктові дерева, а колись і овочеві грядки. Раніше Тедді все вирощував сам — і картоплю, і горох, і моркву, і цибулю, і квасолю, і малину, і смородину. У теплиці достигали помідори й огірки. Він збудував невеликий курник на кількох курчат, а кілька років навіть тримав вулик. Тепер більшість саду займав газон, невибагливі кущі і квіти — здебільшого троянди. Він досі саджав улітку горошок, а восени далії, хоча ставало дедалі важче.