Зараз батько видавався старосвітським, але колись і він був як новенький. Гарна фраза. Її вона теж відклала на майбутнє. Вона писала роман. Роман був про обдаровану й розвинену не за віком дівчину і її складні стосунки з батьком, який виховує її сам. Цей роман, як і будь-яке писання, був її таємницею, невимовною принадою. Віола відчувала, що в ній криється краща людина, ніж та жінка, яка постійно карає світ за переступи, хоча її власна поведінка нічим не краща. Може, писання випустить цю жінку на світ божий.
Вона впустила глечик для молока фірми «Мідвінтер», і той розбився. «От блядь», — сказала вона тихіше, ніж збиралася.
Тедді дозволив Віолі передати кілька великих предметів з дому на аукціон: вони пішли, за її словами, за «копійки». Піаніно Ненсі, комод Ґерті: його скарби. Піаніно було розстроєне й занедбане, ніхто на ньому не грав. Віола кинула уроки (хисту в неї не було) після смерті Ненсі.
Коли Тедді згадував про Ненсі, він часто уявляв, як вона сидить за піаніно. Він думав про неї щодня, як і про багатьох інших. Ім’я мертвим було легіон, а пам’ятати — також обов’язок. І цей обов’язок не конче пов’язаний із любов’ю.
Він згадав — уже ближче до кінця — як зайшов до цієї кімнати й побачив Ненсі за піаніно. Вона грала Шопена. Йому згадався Вермеєр, одна з картин у Національній галереї: жінка в кімнаті, геть молода — він точно не пам’ятає, вже багато років не був у Лондоні. «Жінка, яку відірвали від гри на піаніно», — подумав він, побачивши Ненсі. Він міг уявити її у порожніх холодних кімнатах Вермеєра. Читала б листи, наливала б молоко. Лад і порядок. Вона підвела погляд від клавіш, коли він зайшов до кімнати, і здивувалася, мовби забула про його існування — у неї бував такий загадковий вираз обличчя, ніби вона заблукала всередині свого життя. Таємна Ненсі.
У нього стислося серце, коли вантажники вивезли піаніно. Він любив Ненсі — хоча, може, і не так, як їй хотілося. Напевно, був у цьому світі хтось, хто зробив би її щасливішою. Але ж він її любив. Це була не висока романтика, пристрасті й куртуазність, а дієвіше й надійніше почуття.
Йому було прикро прощатися з комодом Ґерті, який спершу належав Шоукроссам і стояв у їдальні в Галках. Це був модерний комод у стилі Руху мистецтв і ремесел, що багато років як вийшов з моди, але зараз знову набував популярності, щоправда, недостатньо швидко для Віоли, якій він здавався страшненьким і «депресивним». Через п'ятнадцять років після того, у 2008-му, вона побачила двійника комода Ґерті, а може, й той самий комод, у передачі про антикваріат, і розлютилася, що його не «притримала», враховуючи, у скільки зараз оцінюють такі меблі.
— Я б його лишила, — сказала вона Берті, — але він наполягав, що шафи треба позбутися.
Що старший ставав Тедді, то частіше Віола називала його просто «він», мовби йшлося про патріархального бога, який зруйнував їй життя.
— А де той твій старий каретний годинник? — раптом спитала вона, роззираючись майже порожньою вітальнею. — Щось я не пам’ятаю, щоб ми його пакували.
Годинник належав Сильвії, а до того — її матері. Після смерті Сильвії він перейшов до Урсули, а Урсула лишила його Тедді, й так він і кружляв родинним деревом.
— Знаєш, — сказала Віола з позірною легковажністю, — якщо він тобі не треба, то я заберу.
Вона належала до тих брехунів-нездар, брехня яких звісна всім, а вони все одно вірять, що можуть кого завгодно обвести навколо пальця. Якщо їй потрібні гроші, то чому не попросила? Вона завжди чекала, що їй щось дадуть — зозуля, а не хижа птиця. Усередині неї крилася ненаситна пустка, від того вона була жадібна.
Годинник був гарний, дорогий, компанії «Фродшем», але Тедді знав, що якби віддав його Віолі, вона просто його продала б, згубила чи зламала, а йому було важливо, щоб той лишився в родині. Така собі родинна реліквія. («Звучить гарно», — сказала Берті). Йому подобалося думати, що золотий ключик, яким заводили годинник, — ключик, який Віола майже напевно загубила б, — і далі повертатиме рука когось із родини, його кровинка. Рука, пов'язана із ним червоною ниткою. Тому він віддав годинник Берті, коли вона востаннє до нього навідалася. Треба було віддати їй ще й комод Ґерті, він пасував би до її хатинки в стилі Мистецтв і ремесел, де вона жила зі своїми близнятами й добрим чоловіком, за якого вийшла заміж, — лікарем, із яким випадково познайомилася на Вестмінстерському мосту того тижня, коли відзначали Діамантовий ювілей королеви. Через багато років після того, як Берті вийшла заміж і переїхала до хатинки у східному Суссексі, страхувальники оцінили годинник — виявилося, він тягне аж на тридцять тисяч фунтів. Щоразу, як Віола приїздила до неї в гості, Берті ховала це маленьке золоте яєчко, щоб мати не почула його дзвін. Тедді на той час був уже два роки як у могилі — він так і не побачив її будиночка у стилі Мистецтв і ремесел, не побачив, що годинник і далі відмірює час у неї на каміні.