— Ти його що, вже запакував? — з докором спитала Віола.
Тедді невинно стенув плечима:
— Мабуть, що так. Мабуть, лежить на дні якоїсь коробки.
Він любив Віолу, як тільки батьки можуть любити своїх дітей, але це давалося йому нелегко.
— Мабуть, треба будинок підфарбувати, перш ніж виставляти на продаж, — сказала Віола. — Але ріелтор каже, що продасть його без проблем. (То вона вже говорила з ріелтором? А з ним і не порадилася?). Тоді в тебе буде копійчина, щоб доживати дні.
То ось що він тепер робитиме? Доживатиме дні? Звісно, він ціле життя саме це й робив — саме це й робили всі, кому пощастило.
— Новий дім, новий початок. Буде… — Віола зашпортнулася у пошуках потрібного слова.
— Складно? — запропонував Тедді. — Боляче?
— Я хотіла сказати, що це подарує тобі нове завзяття.
Він не хотів нічого починати спочатку. Навряд чи він почуватиметься у «Феннінґ-Корті» як удома. Будинок був новий, пахнув фарбою й незаймистими меблями. Тедді купив одну з останніх квартир у комплексі. («Тобі пощастило, що встиг», — сказала Віола). Принаймні він не вселявся у квартиру, де хтось щойно помер. Про такі місця казали «один на вихід, інший на вхід», якось так.
— Ні, це просто зупинки, Тедді, — сказав Педді, один із небагатьох друзів, які в нього ще лишилися. — Зупинки на хресній дорозі.
Тедді перетнув екватор — тепер мертвих серед його знайомих більше, ніж живих. Цікаво, хто лишиться останній. Він сподівався, що ця доля випаде не йому.
— Наступна зупинка — будинок для старих, — не вгавав Педді. — Хай мене краще застрелять, як собаку, ніж здадуть туди.
— Точно, — погодився Тедді.
Спільний простір у «Феннінґ-Корті» прикрасили у банальній рожево-бузковій палітрі, а на стінах у коридорах розвісили нейтральні репродукції імпресіоністів. Навряд чи хтось колись до них додивлявся. Мистецтво як шпалери.
— Правда ж, мило, тату? — спитала Віола із силуваним оптимізмом, коли їм уперше показали «Феннінґ-Корт». — Як у готелі, правда? Чи як у круїзі?
Цікаво, коли це Віола бувала у круїзі? Вона затялася, що він має переїхати до «Феннінґ-Корту».
Будинок їм показувала наглядачка, пані на ім'я Енн Шофілд, яка сказала «Звіть мене Енн, Теде». («Звіть мене містер Тодд», — подумав Тедді). «Наглядачка» — це як щось із романів Троллопа. Йому судилося вселитися до «Феннінґ-Корту», цієї новітньої богадільні. Не те щоб, звісно, в Енн Шофілд було щось спільне із Септімусом Гардінґом. Тілиста, тямка, з повільним мідлендським акцентом («я з Бірмінгема і цим пишаюся»), вона аж бриніла від ледве стримуваної рішучої енергії.
— Ми тут всі — одна щаслива родина, — сказала вона з притиском, щоб Тедді не виділявся.
Вона простувала перед ними. У неї був величезний зад — Тедді картав себе за брак галантності, але це справді неможливо було не помітити. «Товстий контролер», — одразу охрестила її Берті, коли вперше приїхала у «Феннінґ-Корт». Вона любила «Паровозика Томаса», взагалі любила читати. Вона саме закінчувала перший рік у Оксфорді, де належала до того ж коледжу, що свого часу й Тедді — тепер туди приймали і жінок. І вчилася вона на тій самій спеціальності. Це вона була його спадщиною, його посланням світу.
Спершу вони зайшли до вітальні, де гурток грав у бридж.
— Бачиш, тату, — прошепотіла Віола, — ти ж любиш грати у карти?
— Ну… — протягнув Тедді.
— У нас тут є різні гуртки, — сказала Енн Шофілд. — Бридж, як бачите, а ще є доміно, скраббл, боулінг, театральний гурток, концерти, щосереди вранці кава…