Він показав фотографію внучці, коли та вперше відвідала його у «Феннінґ-Корті».
— Але красунею вважалася моя мама, — сказав він.
Він згадав тіло Сильвії у відкритій труні. Роки спливли їй з лиця, і Бея схопила його за руку — вони були там удвох, мов на приватній виставці (врешті, так, мабуть, і було). Чому саме Бея? Де була Ненсі того дня? Забув. Беї, звісно, вже теж не було в живих. Він її любив — мабуть, вона й не знала, як сильно.
Господи, подумав Тедді, досить згадувати мертвих. Він запакував Бітона з «Авґустами» і заклеїв коробку.
— Вони поїдуть зі мною, — рішуче сказав він Віолі.
— А Сонні де? — здивувалася вона.
Так, де ж Сонні?
Я останнім часом кілька разів бачив великого лиса, проте такого спекотного дня він, як і більшість тварин, ховається десь у тіні. Лисам не пощастило з репутацією. У казках і притчах лис постає як меткий, хоча часом милий, злодюжка, синонім до високих і низьких підступів. Аморальна істота, трикстер, лис буває підступний. У християнстві лиса часто прирівнюють до диявола. У багатьох церквах можна побачити, як лис у рясі священика читає месу своїм парафіянам-гусам. (Гарну гравюру можна оглянути у соборі Іллі). Лисиця — це підступний злочинець, диявольський безсовісний звабник, а гуси — невинні…
А був він на горищі, де, хочете вірте, хочете ні, було ще більше коробок різної фігні. Там стояла задушлива атмосфера занедбаного місця. Була й ціла коробка тонкого поцвілого паперу, рясно помережаного надрукованим через один інтервал текстом. Частину він не міг розібрати — мабуть, вірші.
Горище було як занедбаний музей, сповнений іржі й пилу. Сонні не подобалася музейна атмосфера, але подобалася ідея збирацтва, полиці метеликів, комах, каміння. Йому подобалися книжки про Авґуста, хоча він у цьому й не зізнався б. Те, що всередині — то не дуже, а от однакові обкладинки… На форзаці в них були номери, тож якщо поставити їх у ряд, вони вели лік від першого тому до сорок другого. У дитинстві він збирав камінці, гальку, гравій з дороги, що завгодно. Він і досі інколи ловив себе на тому, що хоче підняти камінець і покласти в кишеню.
Щоразу, як він виймав аркуш, над паперами здіймалася хмарка куряви, як сірого тальку. Читав він повільно, промовляючи кожне слово, ніби розбирав іноземну мову.
У хліву, де знайшло прихисток Святе сімейство, був лише один маленький вогник, та й той згасав. Вільшанка, що серед інших звірят прийшла привітати Месію, зауважила, що дитя мерзне, й почала роздмухувати слабке багаття своїми крильцями, ширяючи над попелом. Так вона обпалила грудку, яка й лишилася червоною на знак подяки.
Там такого добра було багато. У кінці кожного запису стояло «Аґрестіс», хай би що це значило. Тема була щоразу інша — «у пошуках первоцвітів», «вітаємо весну», «золота велич нарцисів», «видра з лискучою від води шкуркою», «підсніжник у найбілішому вбранні». Зайці — «у кельтів посланці Остари, богині весни» — боролися на полі. Сонні здивувався: зайці боролися? Це у них що, спорт такий? Іще одна пліснява коробка з ґудзиками і старими монетами. Коробка від взуття, забита фотографіями, на яких він майже нікого не впізнавав. Там було чимало маленьких чорно-білих світлин, які видалися Сонні допотопними. У 70-ті фотографії стали кольорові. З'явилися пожовклі квадратні фотки, де він із Берті та дідом граються в саду. У яскравому одязі вони виглядали як клоуни. «Ну спасибі, Віоло», — гірко подумав він. Воно й не дивно, що в дитинстві над ним насміхалися. Вони з Берті стояли над клумбою, а між ними сидів Тінкер. Його серце стислося. Він розплакався, коли дідусь сказав, що Тінкера усипили. Він вийняв фотографію і поклав у кишеню.
Він знайшов ще одну маленьку іржаву скриньку — всередині лежали медалі. Мабуть, дідусеві, з війни. А ще там була маленька золота гусінь. Гусінь тут до чого? Біля неї була маленька, розм’якла від старості картка — «Член клубу гусені», виписана на ім’я «м.о. Е.Б. Тодда». Іще одна членська картка, вже до «Клубу золотої рибки» — для «ком.а.к. Е.Б. Тодда». Що означали ці загадкові літери? Що це за дивні клуби, до яких належав дід Тед? Він ледве розібрав, що на членській картці Клубу золотої рибки було написано «врятувався від смерті на запасній шлюпці, лютий 1943».
Сонні згадалася їхня подорож до Герроґейта, коли дід Тед зламав стегно. Сонні, звісно, нікому не сказав, але йому там сподобалося. Йому сподобався порядок, який панував на цвинтарі. У якийсь момент йому навіть довелося лишити діда Теда й відійти, бо йому на очі навернулися сльози. Усі ці загиблі, це так сумно. Вони були його віку, а робили щось шляхетне, героїчне, їм пощастило. Їм даровано історію. З ним нічого такого не станеться. У нього не буде нагоди вчинити шляхетно чи героїчно.