Від цього він розізлився. Він вийняв медалі зі скриньки й запихнув їх у кишеню разом із викраденою фотографією.
Війна, власне, його цікавила, всі ці бомбардування. Може, книжку про війну прочитає. Може, поговорить із дідом, не почуваючись ідіотом. То його дід теж був героєм? У нього було цікаве життя. Цікаво, як люди здобувають собі цікаве життя.
Він незграбно спустився драбиною з горища і впустив скриньку на підлогу. Віола демонстративно закашлялася від пилу.
— Ти ж знаєш, що в мене алергія, — буркнула вона.
— Там такого багато, — сказав Сонні.
— Господи, — сказала Віола Тедді, — та ти нічого не викидаєш.
Не зважаючи на неї, Тедді спитав у Сонні:
— А ти не бачив там скриньки з моїми медалями?
— Якими медалями?
— З війни, сто років їх не бачив. Я думав піти на зустріч ветеранів Королівських повітряних сил, то вдягнув би.
Сонні стенув плечами:
— Не знаю.
— Давайте збиратися далі, — сказала Віола.
— Отже, все завантажили на одну вантажівку, — сказала Віола, — треба тільки перевірити все на ідіотизм, і можемо рушати.
— Що перевірити? — спитав Тедді.
— Ну, на ідіотизм, — повторила Віола. — Роззирнутися, пересвідчитися, що там нічого не лишилося.
«Ціле моє життя там лишилося», — подумав Тедді.
1951
Невидимий черв
Віола не квапилася з'явитися на світ. Тедді й Ненсі були одружені вже п’ять років, а дітей все не було. Вони майже втратили надію й почали говорити про усиновлення. Незабаром вони стануть занадто старі, сказала неусміхнена жінка з ради усиновлення, а дітей зараз мало (мовби це сезонний продукт). Вони хочуть стати в чергу?
— Так, — сказала Ненсі рішучіше, ніж Тедді очікував. Неусміхнена жінка, така собі місіс Тейлор-Скотт, сиділа за дешевим казенним столом. Тедді й Ненсі сиділи на незручних стільцях перед нею й налякано відповідали на питання. («Мов учні, що провинилися», — сказала Ненсі).
— Якщо дітей мало, то ми й на кольорову дитинку згодні, — сказала Ненсі й повернулася до Тедді: — Нам же байдуже, правда?
— Так, — сказав він, питання застало його зненацька. Вони про це навіть не говорили. Йому й на думку не спадало, що їхня дитина не конче буде біла. Під час війни він взяв у один рейд кулеметника з Ямайки, чорного, як ніч. Тедді не пам’ятав, як його звали, лише що йому було дев’ятнадцять і він аж бринів життям, доки його не знесло з фюзеляжа, коли вони верталися з Руру.
— Мені байдуже, аби не зеленого, — сказав Тедді.
Він знав, що це не смішно. Він уявив, що було б, якби вони не попередили Сильвію — ото в неї було б обличчя, якби вона вперше зазирнула до колиски й побачила там чорне личко. Він розсміявся, місіс Тейлор-Скотт поглянула на нього із сумнівом. Ненсі підбадьорливо стисла йому руку. Чи, може, погрозливо. Вони мали виглядати врівноваженими.
— Яке у вас житло? — спитала місіс Тейлор-Скотт, записуючи щось у анкеті дрібним нечитабельним почерком.
Вони вже полишили Мишиний котедж і переїхали углиб долини, на ферму Ейсвік на околиці сільця з невеликою школою, пабом, крамницею, сільрадою й методистською каплицею, зате без церкви.
— Усе, що нам треба, — сказала Ненсі, — крім хіба що каплиці.
За півстоліття після того паб став «гастропабом», школа — майстернею гончарних виробів, крамниця — кав'ярнею («всі страви виготовляємо на місці за домашніми рецептами»), сільрада — галереєю, що продавала стандартний мотлох для туристів (набори для виготовлення гобеленів, календарі, «підставки під ложки» й картинки з вівцями), а методистська каплиця — приватним домом. Більшість ферм стали чиїмось дачами. Туристи валили натовпами, бо в селі знімали телесеріал, дія якого відбувалася в ностальгійному минулому.
Тедді побачив це все, коли вони заїхали до села під час його «прощального турне» з Берті у 1999 році. Вони виявили, що від Мишачого котеджа не лишилося ні камінчика, зате Ейсвік стояв, де стояв, і зовні навіть виглядав так само. Його перейменували на «Ферв’ю» й перетворили на готель — ним завідувало подружжя за п’ятдесят, яке «втекло від міської крутанини».
Вони вирішили там і заночувати. Тедді поселили у спальні, яку він колись ділив із Ненсі, і він попросив іншу кімнату. Врешті він опинився у кімнатці в глибині дому й допіру наступного ранку зрозумів, що колись то була Віолина кімната — цікаво, як він міг забути. Тут стояла її колиска, згодом дитяче ліжечко, а потім і ліжко. Під керівництвом Ненсі він прибив на стіну розфарбовані фанерні фігурки — Джек, Джилл, криниця і відро. («Ні, лівіше — хай виглядає так, наче відро перевертається»). Біля ліжечка був нічник — будиночок, що з його вікон сочилося тепле світло. Він зробив полички для книжок, які Віола читала в дитинстві («Вітер у верболозі», «Таємний сад», «Аліса у Країні чудес»), а тепер сам опинився по той бік дзеркала. Перед очима в нього були стіни, обклеєні бавовною з набитим візерунком, великий краєвид долини взимку, виконаний художником-любителем, і лампа з дешевим паперовим абажуром. По той бік він ніколи не повернеться.