Будинок став значно тепліший, ніж був, коли вони жили там із Ненсі, хоча йому шкода георгіанських панелей на стінах (мабуть, полягли жертвою 60-х): тепер усе прикрашали смужки, рослинні орнаменти й бежеві килими. У кожній кімнаті були вигоди. Ейсвік змінився до невпізнаваності — власне кажучи, перетворився на «Ферв’ю» — а від нього і його минулого не лишилося й сліду. Ніхто, крім Тедді, вже не знає, як вони з Ненсі тулилися біля великої грубки на кухні, доки вітер, який віяв із пагорбів, свистів у кімнатах, намагаючись заглушити «Тоску» у виконанні Беньяміно Джильї і Марії Канільї з їхнього улюбленого грамофона. Ніхто не знає, що їхнього чорно-білого коллі звали Мох, і він спокійно куняв на килимку перед грубкою, доки Тедді писав «Нотатки натураліста» у репортерському записнику, а Ненсі, як зрілий стручок, в’язала одяг для дитини, з якою вони мали ось-ось зустрітися.
Усе це помре разом із ним, зрозумів він, намазуючи маслом тост у їдальні «Ферв’ю» (колись то була порожня запилючена кімната, а зараз, мусив визнати, з неї зробили гарненьку залу з трьома круглими столиками з букетиками й білими скатертинами). Він встав першим і вже поснідав беконом, яєшнею й сосисками (за словами Віоли, з вуст якої це звучало як докір, у нього досі був «добрий апетит»), тож тепер доброзичливо базікав із власницею готеля, доки не спустився ніхто інший. Він не сказав, що колись тут жив — вирішив, що це було б дивно. Та й ясно, як тоді розвивалася б розмова. Вона висловила б подивування і сказала: «Мабуть, відтоді все так змінилося», — а він сказав би: «Так, звісно!». Це не передало б того, як кричали граки в деревах за фермою, чи того, що захід сонця, якщо дивитися з пагорба, виглядав велично, як поезія Блейка.
— Ейсвік, — сказала Ненсі, — це ферма.
Місіс Тейлор-Скотт підняла брову, мовби не схвалювала такий вибір.
— У селі, — поспіхом додала Ненсі. — Себто на краю села. З усіма вигодами тощо.
Вони змогли зняти Ейсвік виключно тому, що його власник збудував собі сучасний цегляний будинок «з усіма вигодами», стару ферму вважав «білим круком» і тішився, що знайшлися дурні, згодні оселитися у цьому мощеному каменем домі, де коридорами завжди гуляли протяги, а вікна завжди деренчали.
— Таке колоритне місце! — Ненсі тішилася, що вони підписали договір про аренду.
Мишиний котедж був крихітний, а ця ферма — величезна, завелика для двох. Зведені у середині XVIII століття сірі кам'яні мури точив вітер, але всередині їй не бракувало певної вишуканості: дубові дошки на підлозі, фарбовані георгіанські панелі у вітальні, рельєфні карнизи. Найсимпатичніше те, що на великій кухні, за словами Ненсі, куняла стара кремова грубка, «як велика тварина». У них досі не було власних меблів, крім піаніно Ненсі, і цього разу ніяка старенька не лишила їм свого майна, тож вони були вдячні фермерові та його дружині, які не стали вивозити величезний кухонний стіл. За ним можна було нагодувати цілий натовп голодних робітників.
Свою маленьку, але нічим не захарещену вітальню дружина фермера обставила простими новомодними меблями від «Еркол». «Мило», — ввічливо сказала Ненсі, коли завітала до них у гості. Вона занесла їм квіти, щоб подякувати, і тепер сиділа за простим в’язовим столом і пила каву, заварену на молоці. І Тедді, і Ненсі мали суворі уявлення про те, що таке добра кава. Супермаркет у Йорку надсилав їм обсмажені по-італійськи зерна. Поштаря, здавалося, обурювали пахощі з коричневого паперового пакунка. Вони самі мололи зерна ручним млинком, який навіть не прибирали з кухонного столу, й робили каву у старій кавоварці, яку Тедді привіз із Франції ще до війни.
— У нової ферми нема ніякого колориту, — повідомила йому Ненсі. — Немає нічого особливого.