Ще там не було павуків і мишей, а також пилу, тріщин на стелі, вогких плям на стінах, від яких їхня довгоочікувана донька зимами нестримно кашляла. Нову ферму захищав пагорб, а Ейсвік височів над долиною, відкритий лютим вітрам. Вони могли вийти на поріг і дивитися, як насувається на них погода, мов ворожі лави. Погода жила з ними, як справжня сусідка — «сонце намагається виборсатися на небо», «думаю, дощ рветься на свободу», «сніг стримується».
Була субота. Повернувшись із нової ферми, Ненсі застала Тедді у доброму гуморі.
У лісах зараз повно наперстянок. Німецький ботанік XVI століття Леонгарт Фухс дав цій скромній лісовій квітці латинську назву «digitalis», себто «пальцевий», — і справді, у Йоркширі її часом називають «відьмині пальчики». У наперстянки багато інших назв — феїні рукавички, лисячі дзвоники, жаб'ячі хвостики, — проте більшість знає її під назвою «foxglove». Найімовірніше, це слово походить від англосаксонського «Foxes glófa».
— Я ніколи не замислювалася, звідки походить це слово, — сказала Ненсі.
Вона стояла за ним, поклавши руки йому на плечі.
Цю скромну квітку століттями використовували у народних медичних засобах від цілої низки хвороб, доки не виявили, що вона — ефективний засіб від серцевих захворювань. Напевно, багато із вас пам’ятає, що під час війни створили Сільські комітети зіль (може, хтось із читачів навіть належав до цієї організації). Вони збирали наперстянки для медичного препарату «дигіталіс», коли ми не могли імпортувати їх, як раніше.
— Це тобі моя мама розказала, — зауважила Ненсі.
— Так. Вона очолювала комітет.
— Твоя мама думає, що моя мама — відьма, — сказала Ненсі. — Триста років тому вона домоглася б, щоб її втопили.
У їхньому власному садку, садку при Ейсвіку, росли лише наперстянки й нічого більше. Вони сяк-так викосили газон, позичивши коси у фермера, а решту лишили на відступ природі. Нащо клопотатися із садом, якщо навколишній пейзаж його все одно затьмарить? Коли вони переїхали до Йорка, Тедді здивувався, що навіть десять соток у передмісті можуть дарувати таку втіху.
Ненсі поцілувала його у маківку і сказала:
— Мені треба перевірити домашню роботу.
Вона вже не викладала старанним дівчаткам із приватної школи — совість змусила її перейти туди, де вона була «справді потрібна». Вона щодня їздила машиною до Лідса, де викладала математику в середній державній школі, яка була їй безмежно вдячна. Там Ненсі представилася своїм прізвищем — «місс Шоукросс» лишилася у приватній школі. У новій школі, де було повно учнів із «непривілейованих» класів, спокійніше ставилися до заміжніх жінок. Ненсі казала, що вони й безголову шкапу взяли б, аби математику викладала.
Тедді тим часом поволі перебрав на себе редакторські повноваження у «Віснику» — Білл Моррісон відходив від справ. Найнудніші завдання Тедді доручав чоловікові, що мав заледве середню освіту, але писав більшість статей.
Вони повідомили місіс Тейлор-Скотт, що на вихідних гуляють горбами й долинами, споглядаючи природу «у різних шатах», як писав Аґрестіс, — Тедді надихався на «Нотатки натураліста». У них був пес Мох — чорно-білий добряк-коллі, який щодня ходив на роботу разом із Тедді. Увечері вони розгадували кросворди чи зачитували один одному статті з «Манчестер Ґардіан». Було в них і радіо, але їм більше подобалося грати у крибідж і слухати грамофон — весільний подарунок від Урсули.
— А друзі у вас є? — спитала пані з агентства з усиновлення.
— Як направду, часу на них немає, — відповіла Ненсі. — Ми маємо роботу і один одного.
— Це як усний іспит, — сказала потім Ненсі. — Клянуся, коли я сказала, що ми любимо слухати оперу в записах, вона скривилася. А коли я сказала, що ми обоє з великих родин, то в неї на лиці було написано: а раптом вони генетично схильні до нестримної пристрасті чи, що гірше, католицтва? А ще я не розумію, що краще — мати широкі соціальні зв’язки чи лише кількох друзів. Думаю, я неправильно відповіла. І, мабуть, Моха не треба було згадувати — вона собак не любить. І «Ґардіан» — це ми дарма, вона явно з тих, хто читає «Міррор».
— У церкву ходите? — спитала місіс Тейлор-Скотт, втупившись у Тедді, мовби хотіла вивідати ганебну таємницю.
— Щонеділі, англікани, — поспіхом відповіла Ненсі. І ще раз швидко стисла йому руку.
— Ваш вікарій може написати вам рекомендацію?