— Звичайно. («Хоч тут відповіла правильно». — «Так, але зухвало збрехавши», — подумав Тедді).
— Могли б стати методистами і ходити в нашу каплицю, — сказала потім Ненсі. — Місіс Тейлор-Скотт сподобався б Джон Веслі, він теж весь час торочив про зразкову поведінку. «Дай Бог не дожити до того, як стану непотрібним»!
Тедді процитував ці слова Веслі на похороні Урсули, про що потім пожалкував, бо від того сестра виглядала жахливо патетично, особливо у 1966 році, коли бути корисним стало немодно. Урсула була геть нерелігійна, війна вибила з неї релігійні почуття, але вона шанувала нонконформізм, у якому злилися стриманість і підприємливість.
Усі формальності, пов’язані з похороном Урсули, впали на Тедді, і потім він багато місяців чекав, що вона напише йому відгук. («Любий Тедді, сподіваюся, цей лист застане тебе у доброму здоров’ї»).
— Усе гаразд, дідусю? — спитала Берті, коли вмостилася на сусідньому стільці за столом у «Ферв’ю» й нахилилася чмокнути його в щоку. — Що, притомила тебе ця прогулянка шляхами пам’яті?
Він поплескав її по руці:
— Ні, що ти.
Того дня вони збиралися оглянути кілька авіабаз, на яких він служив протягом своєї кар’єри у Королівських повітряних силах. Тепер там були промзони або торгові центри за містом. На їхній території зводили будинки, а одну навіть перетворили на в'язницю, проте база, до якої він був прикріплений протягом першого строку, лишилася закинута — меланхолійні поля його уяви, привиддя бараків, тінь огорожі по периметру, контури порослої травою ями, куди скидали міни, й порожня шкаралуща крихкого цементу контрольної вежі з порожніми очима вікон у іржавих рамах. Бур'яни — іван-чай, кропива, щавель — колонізували будівлі, проте диспетчерська ще стояла, й на стіні досі висіла давно застаріла, вицвіла, пошарпана мапа Західної Європи.
— І це теж мине, — сказав Тедді, коли вони стояли перед мапою.
— Припини, а то плакатимемо. Пішли знайдемо, де тут можна випити чаю, — сказала Берті.
Вони знайшли паб «Чорний лебідь», де випили чаю з булочками, і лише коли розрахувалися, Тедді згадав, що під час його першого строку це місце звали «Кривенька качечка» — вони не раз пили тут з екіпажем.
— Думаєш, ми здали катехезу місіс Тейлор-Скотт? — хвилювалася Ненсі.
— Не знаю, з її обличчя нічого не ясно.
Проте не встигли їм знайти дитину будь-якого кольору, Ненсі спустилася на сніданок і сказала:
— Здається, мене навідав янгол.
— Що? — спитав Тедді. Він смажив грінки й думав про Аґрестіса, а не Благовіщення. Учора він бачив, як у полі б'ються зайці, й тепер намагався сформулювати фразу, що передала б його втіху. — Який янгол?
Він нарешті відволікся від Lepus europaeus («у кельтів — посланці Остари, богині весни»). Ненсі блаженно йому всміхнулася.
— Грінки згорять, — сказала вона, а тоді: — Благословенна я між жінками. Думаю, у мене буде дитина. У нас. У нас буде дитина, коханий. Нове серце б'ється. У мені. Це чудо.
Може, Ненсі і зреклася християнства, але Тедді інколи помічав, що в ній ховається піднесена вірянка.
Якоїсь миті, десь під кінець тяжких сорокагодинних пологів, лікар відвів Тедді вбік і попередив, що, можливо, доведеться вибрати — Ненсі рятувати чи дитину.
— Ненсі, — сказав він без вагань, — врятуйте мою дружину.
Тедді був неготовий. Він думав, що із завершенням війни
покине долини смертної темряви й підніметься на сонячні верховини. Він був неготовий до битви.
— Вони попросили тебе вибрати, — сказала Ненсі, коли мати й дитя були в безпеці. («Хто їй розповів?» — здивувався він). Вона лежала у ліжку, бліда від втрати крові, з сухими й потрісканими губами, а її волосся досі було вогке від поту. Йому вона здавалася прекрасною, як мученик, що пройшов крізь вогонь. Він зачудувався: дитя у неї на руках, здавалося, ця ордалія не зачепила.
— А я б вибрала дитину, ти ж це розумієш? — спитала Ненсі й ніжно поцілувала це нове створіння в лоб. — Якби я вибирала, тебе рятувати чи дитину, я б мусила вибрати дитину.
— Розумію. Я просто егоїст, а в тебе материнський імператив.
(Очевидно, батьківський імператив так не працює). Потім Тедді часто думав, чи не розуміла Віола — бодай у теорії, як не на практиці, — що він готовий був приректи її на смерть без задньої думки. Коли Ненсі під час вагітності питали, кого вона хоче — хлопчика чи дівчинку, — вона сміялася й казала «Я будь-якій дитині буду рада», але коли народилася Віола і стало ясно, що більше дітей у них не буде, вона сказала: «А я рада, що у нас дівчинка. Хлопчик виріс би, одружився й полишив нас. Він належав би іншій жінці, а дівчинка завжди належить своїй матері».