Дітей у них більше не буде, так сказав лікар. У батьків Ненсі було п’ятеро дітей, у батьків Тедді — також. Дивно, що в них буде одним-одне дитя, ця товста личинка в коконі пелюшок. Як там у вірші? «З чого зроблені дівчатка? З цукру і спецій». (Потім виявилося, що спецій більше, ніж цукру). Про імена вони вже говорили — якщо дівчинка, то Віола. Ненсі згадувала сестер і мріяла, що в них буде кілька доньок — так до списку додали Розалінду, Гелену, може, Порцію чи Міранду. Вони були б кмітливі.
— Тільки ніяких трагедій, — сказала вона, — ніяких Офелій чи Джульєтт.
А якщо буде син, подумала вона, зважаючи на Тедді, то най буде Г’ю. Цьому хлопчику народитися не судилося.
Їм здавалося очевидним, що імена братимуть з Шекспіра. Ішов 1952 рік, вони досі намагалися з’ясувати, що ж таке: бути англійцем. Їм у цьому мала помогти юна королева, повстала Ґлоріана. На своєму безцінному грамофоні вони слухали, як Кетлін Фер’єр співає британські народні пісні. Вони поїхали послухати, як вона співає з оркестром Галле на відкритті Залу вільної торгівлі у Манчестері, розбомбленого у 40-му. Ненсі здавалося, що 1940 — це сива давнина.
— Скільки в нас тоді було дурного патріотизму, — сказала вона, втираючи сльози, коли аудиторія тупцяла та схвально ревіла на Ельгарі й «Землі надії і слави».
Коли наступного року Кетлін Фер’єр передчасно померла, Білл Моррісон сказав «Чудова була дівчина» й записав її до уродженок півночі, хоча вона й походила не з того боку Пеннінських гір. Він написав про неї некролог у «Віснику».
Ненсі полюбила Віолу з першого погляду. Це «coup de foudre», — сказала вона, приголомшливіший і сильніший за будь-яке романтичне кохання. Цілий світ матері та доньки, цілісний і непорушний, зводився одна до одної. Тедді знав, що ніяка інша особа його так не поглинатиме. Він любив дружину і доньку. Може, це надійне тепло, а не велична одержимість, та все ж у нього й сумнівів не виникало, що він поклав би за них голову, якби виникла така потреба. Він також знав, що ніколи не хотітиме чогось іншого, чогось більшого, гарячих скибок кольору, пристрасті у коханні чи війні. Це все лишилося позаду, тепер на нього чекали інші обов’язки — не перед собою чи країною, а перед цією маленькою родиною.
Чи було те, що відчувала Ненсі, любов’ю? Може, то було хворобливіше почуття? Може, воно було засноване на спільному перебуванні між життям і смертю. Звісно, його уявлення про материнство було засноване на Сильвії. Він знав, що вона дуже сильно любила його, коли він був маленький (та, мабуть, і все життя), але її щастя від нього не залежало. (Правда ж?). Звичайно, він ніколи не розумів матері до кінця — мабуть, її взагалі ніхто не розумів, а батько й поготів.
Легковажна атеїстка Ненсі вирішила, що Віолу треба охрестити.
— Наскільки я розумію, це називається лицемірство, — сказала Сильвія, коли Ненсі не чула (значна частина її розмов із Тедді відбувалася саме тоді, коли Ненсі не чула).
— Тоді ти теж лицемірка, — сказав Тедді. — Ходиш до церкви, хоча я знаю, що в Бога не віриш.
— Ти такий добрий чоловік, — сказала Ненсі згодом. — Ти завжди стаєш на бік дружини, а не матері.
— Я на боці здорового глузду, — сказав Тедді. — Просто так склалося, що ти майже завжди на цьому боці, а мати — ні.
— Я не хочу ризикувати, — сказала Ненсі Сильвії на хрестинах. — Перестраховуюся, як Паскаль.
Покликання на французьких філософів-математиків Сильвію не вмилосердили. Якби ж Тедді просто одружився з менш освіченою дівчиною, — подумала вона.
Вони повернулися «додому», щоб охрестити Віолу.
— Чому ми досі називаємо це домом, коли в нас тепер є такий гарний власний дім? — розмірковувала Ненсі.
— Не знаю, — сказав Тедді, хоча розумів, що в його серці Лисячий закут завжди лишатиметься домом.
Хрещені матері (тітка Бея й Урсула) пообіцяли зректися нечистого й не повставати проти Бога, а потім вони відсвяткували хрестини у Галках з вершковим хересом і кексом із цукатами. Годі й казати, Сильвію дратувало, що святкували там, а не у Лисячому закуті.
Щоб відзначити благополучний прихід Віоли на світ, Тедді подарував Ненсі перстеника з маленьким діамантом:
— Це обручка, якої в тебе не було.