Віола росла — личинка товстішала, але метеликом ще не стала. Ненсі вийшла на роботу, коли Віола пішла в початкову школу в селі, — її взяли на півставки у дорогу приватну англіканську закриту школу неподалік. Туди віддавали дівчат, які провалили екзамени, але батьки не могли змиритися із соціальним приниженням, яким став би перехід до середньої загальноосвітньої школи.
Фермер сказав, що може продати їм Ейсвік, і вони попросили кредит, щоб викупити стару ферму. Здавалося, так життя й плинутиме: у Тедді амбіцій не було, та й Ненсі видавалася усім задоволеною, аж доки одного дня влітку 1960 року, коли Віолі виповнилося вісім, вона вирішила полишити насиджене місце.
Жити на природі — це, звісно, мило, сказала вона, але Віолі вже незабаром потрібно буде більшого: школа із сильними старшими класами, до якої не треба годину їхати автобусом, друзі, соціальне життя, «у цій глушині» таке складно знайти. Та й ферма завелика, її не відмиєш, опалення влітає в копієчку, а каналізація — просто з Темних Віків. Тощо.
— Здається, у Темні Віки каналізації не було, — зауважив Тедді. — Мені здавалося, тобі тут подобалося, бо у ферми є свій характер.
— У тебе того характеру аж забагато.
Цей наступ став для нього цілковитою несподіванкою. Вони сиділи у ліжку й читали бібліотечні книжки, добігав кінця нуднуватий (бодай для Тедді) день, проведений на місцевій сільськогосподарській виставці за дорученням «Вісника». Після певної кількості випещених овець і вигадливих стендів з овочами на таких оказіях ставало нестерпно нудно. Він вжахнувся, коли його запрягли судити бісквіти у тенті Жіночого інституту (він почувався, як журі на конкурсі краси).
— Легкий, як пір'їнка, — він вдячно вдався до кліше, оголошуючи переможця.
Були канікули, а Ненсі хотіла перевіритися в окуліста, тож Тедді сказав, що раз погода добра, візьме Віолу з собою на виставку. Віолі, звісно, не подобалися тварини. Корови і свині її лякали, вівці — нервували, а ще вона починала вищати, варто було гусці бодай поглянути у її бік (прикрий випадок, коли вона була мала).
— Але там будуть не тільки тварини, — з надією сказав Тедді.
І справді, там була виставка квітів, яку Віола назвала «милою», але потім вона не послухала попереджень Тедді та стала засовувати ніс у всі вази з горошком пахучим. Тоді в неї почалася алергія. Змагання псів-пастухів були «нудні» (тут Тедді навіть погодився), натомість Віола була в захваті від організованої Юними фермерами забави, де треба було м’ячем збити кокос зі стовпчика. Вона витратила на це купу грошей — і дарма, бо кидала м’яч навмання, не прицілившись. Врешті Тедді прийшов їй на допомогу, кинув кілька м’ячів і виграв золоту рибку, щоб донька не лишилася з порожніми руками. Ще там була виставка поні — попри те, що Віола гучно повідомляла всім, як не любить коней, поні їй сподобалися, й вона радо плескала в долоні, коли комусь вдавалося перестрибнути невисоку перешкоду.
У наметі Жіночого інституту до Віоли вчепилися, як до домашньої тваринки, — усі жінки добре знали Тедді й дали його доньці аж забагато пирога. Тедді теж дали аж забагато пирога. Віола була точнісінько як Боббі, їхній золотистий лабрадор — готова їсти, доки не заборонять. І, як і Боббі, вона була повненька. «Дитячий жирок», — казала Ненсі. Може, у Віоли то й був дитячий жирок, а Боббі вже давно виріс. Їхній прегарний коллі Мох помер незадовго після народження Віоли, і вони обрали спокійного Боббі вірним і безжурним супутником дитячих років доньки.
Надвечір Віола стала дратівлива від спеки і втоми. Поєднання рекордної кількості пирога й лимонаду виявилося фатальне: по дорозі додому Тедді довелося двічі спиняти машину, щоб Віола поблювала на узбіччі. «Бідолашечка», — сказав він, намагаючись її приголубити, але вона вирвалася. Тедді сподівався, що його стосунки з донькою будуть як у майора Шоукросса, чи, може, стриманіші — як у Памели й Урсули з Г’ю, проте в серці Віоли не було місця для нього — усе зайняла Ненсі. Коли вони її втратили, Ненсі стала займати ще більше місця у серці доньки. Віола відчувала до світу, що відняв у неї матір і лишив тільки батька як недосконалу заміну, лише гіркоту.
Решту шляху додому Віола проспала. Тедді хвилювався за золоту рибку, яку Віола вже назвала Златою, — та задихалася у жаркій целофановій темниці.
— Хочу поні, — заявила Віола, коли вони повернулися додому.
Коли Тедді розважливо нагадав їй, що вона не любить коней, Віола розридалася і стала кричати, що поні — не коні. Він не став із нею сперечатися.