Вона розклала перед ним брошури різних будинків для старих і з натяком виклала згори рекламу «Тополевих горбів»:
— Ти просто поглянь.
Він побіжно їх переглянув — там були фотографії розсміяних людей із густим сивим волоссям без жодних, як він вказав доньці, натяків на гівно, сечу чи деменцію.
— Ти так багато лаєшся, — суворо сказала Віола. — Що з тобою?
— Я скоро помру, від того роблюся радикалом.
— Не дуркуй, — він зауважив, що донька вдягнена дуже нарядно. — Я декуди їду.
— Куди це декуди?
Вона завжди ненавиділа пояснювати, така вже в неї замкнута вдача. Якось, коли Віола була ще підлітком, він проминув її на вулиці. Вона була з однокласниками і вдала, що його навіть не помітила. Син на ім'я Г'ю такого не зробив би.
— Куди це декуди? — повторив він у надії витиснути пояснення.
— Мій роман екранізують, то зустрічаюся з продюсерами.
Слова «екранізують» і «продюсери» вона вимовила позірно-легковажно, щоб здалося, ніби їй байдуже на результат, хоча насправді це явно не так. Її другий роман, «Діти Адамові», вже екранізували. Фільм був поганенький, хоч і британський — Віола принесла йому дівіді. Не те, щоб книжка була шедевром. Не те, щоб він їй це сказав. Їй він сказав, що все «дуже добре».
— «Дуже добре» — і все? — вона звела брови.
Господи, цього що, не досить? Якби він таки дописав роман, над яким колись трудився, то «дуже добре» його цілком задовольнило б. Як же той його роман називався? Щось про сон і тихий подих, якась цитата Кітса, але ж із якого вірша? Він відчував, як його мозок затягують хмари. Може, Віола права й час записатися на прийом до Бога.
Її перший роман — «Ластівки на світанку» (ну й назва!) — був про «обдаровану» (чи бундючну до скрежету зубовного) дівчину, яку виховує сам батько. Роман явно задумувався як автобіографічний, Віола напевно хотіла йому щось сказати. Дівчина звідусіль зазнавала несправедливості, а батько був недалеким домашнім тираном. Сильвія не назвала б це Мистецтвом.
— Це який? — спитав він, щоб зібратися з думками й розігнати хмари. — Який роман екранізують?
— «Кінець сутінків», — і роздратовано пояснила, піймавши його розгублений погляд: — Це про жінку, яка мусить віддати свою дитину.
(«Дурень думкою багатіє», — сказала Берті). Віола демонстративно поглянула на важкий золотий годинник на зап'ястку. («Ролекс. Власне кажучи, це інвестиція»). Хто зна, що мав йому показати цей жест — може, що вона зайнята, а може, що вона успішна. Мабуть, і те, і те. Вона виплекала ідеалізований образ себе, сиділа на дієті, робила укладку, її волосся вигравало добрим десятком відтінків білого, які Тедді доти ніколи не бачив. Ніякої тобі хни, ніякого мішкуватого одягу. Оксамит і стрази, за які вона чіплялася аж до бальзаківського віку, відійшли в минуле — тепер він її бачив виключно у нейтральних костюмах по фігурі. «“Діти Адамові” змінили моє життя», — прочитав він у «Тижневику для жінок», який валявся у спільній вітальні (знічев’я погортав журнал у пошуках рецептів, які на обкладинці анонсували як «Дешеві й легкі вечері»). «Відома письменниця Віола Ромен розповідає про свій ранній успішний роман. “Ніколи не пізно реалізовувати свої мрії”, — сказала вона в ексклюзивному інтерв’ю». І так далі.
— Мушу йти, — сказала вона, рвучко встаючи, і махнула сумочкою на золотому ланцюгу. — Але ти мусиш подумати про будинки для старих, тату. Приватний санаторій, так їх зараз називають. Гроші — не проблема, я, звісно, поможу. Ось цей… — вона постукала про брошурі «Тополиних горбів» нігтем із рожевим лаком, — кажуть, дуже гарний. Ти подумай. Подумай, де хотів би бути.
«У Лисячому закуті», — подумав він. Ось, де я хотів би бути.
Тедді не став сперечатися з Ненсі, коли їй раптом забаглося переїхати, тож подав документи, щойно у «Йоркширських вечірніх вістях» з’явилася вакансія, і вже за кілька тижнів вони були у Йорку. (Швидко, як розтин). Ненсі швидко влаштувалася на півставки вчителькою математики у квакерську школу «Маунт» і з полегшею вернулася до кмітливих гречних дівчаток. Віола пішла у перший клас. Квакери Ненсі подобалися — вона казала, що це християнство, максимально наближене до агностицизму.
Тедді пам’ятав Йорк ще з війни. Тоді це був загадковий лабіринт темних вуличок і завулків. Туди приїздили, щоб випити й потанцювати, побушувати в «Барі Бетті», покрутитися у танцювальних залах «Де Ґрей», де можна було поспіхом поцілуватися із зацікавленими дівчатами з міста, затемненого на випадок авіанальоту. При мирному світлі Йорк вже не був таким потайним, історію повсюдно виставляли напоказ. У світлі дня місто подобалося йому більше, хоча й далі лишалося сповнене таємниць — варто зняти один шар, як під ним прозирав інший. Твоє власне життя видавалося дріб’язком перед глибінню історії. Думка про те, скільки доль проминуло і скільки доль забуто, дарувала йому дивну втіху. Такий вже природній лад речей.