Вони придбали солідний дім у передмісті, Тедді ніколи не думав, що мешкатиме у такому. На відміну від Мишачого котеджу чи Ейсвіку, в нього не було назви, лише номер, що пасувало до його безликої анонімності. «Характеру» в нього також не було. Нова Ненсі, не готова «майнути по перші нарциси», його оцінила — вона називала новий дім «раціональним і практичним вибором». Вони провели центральне опалення, закупили килимове покриття й осучаснили кухню й ванну. На думку Тедді, в дому не було жодних естетичних чеснот. Сильвію він обурив би, але на той час вона була вже два роки як мертва — її розбив інсульт, коли вона порядкувала коло своїх троянд. Про троянди завжди говорили із присвійним займенником — вони належали матері, й нікому крім неї. Їх вже не існувало — Памела доповіла, що нові власники Лисячого закута «викорчували» квіти.
— Думаю, штука в тому, — казала Урсула, — щоб не перейматися.
Але він переймався. Та й вона також.
Перші місяці після переїзду в Тедді серце стискалося від горя, коли він прокидався й чув приглушений хор передмість і далекий гул машин — мабуть, із траси А64. Він скучав за диким зеленим світом, що починався одразу за порогом — у Йорку не було ані кроликів, ані фазанів, ані борсуків, лише павичі в Музейних садах. Він не бачив лисиць, доки їхні вбогі міські посестри не почали нишпорити сміттєвими баками за «Феннінґ-Кортом». Тедді потайки виносив їм недоїдки, й ця потайна доброчинність приводила Енн Шофілд у жах. Вона вважала лисиць паразитами. («Сама вона паразитка», — сказала Берті. Інколи Берті нагадувала йому Сильвію, чи бодай найкращі сторони Сильвії).
За новим домом був величенький сад, тож він купив посібник із садівництва. На думку Тедді, сад — це приборкана й обмежена людськими штучками природа з підрізаними крилами, точно як Щебетушка, блакитна папужка, яку Віола випросила на день народження. «У клітці пташки краса», — пробурмотів Тедді, коли Ненсі повернулася із зоомагазину із пташкою.
— Знаю, знаю, — сказала вона, — розлютить небеса. Але папужок на те і розводять, щоб тримати в неволі. Шкода, але нічого іншого вони не знають.
— Ото це їх, мабуть, втішає.
Їхній другий військовополонений, бідолашна Злата, переїзду не пережив. Блейк не згадав акваріумних золотих рибок у переліку злодіянь, але напевно цього не схвалив би. Віола засмутилася, побачивши в акваріумі блідий трупик, і тоді Тедді знайшов доньці нашивку Клуба золотої рибки.
— Уяви, як вона на крильцях здіймається на небеса.
Виявляється, Щебетушку неправильно назвали — за своє коротке життя вона навіть не пискнула, а більшість часу або нервово дзьобала клітку, або переминалася з ноги на ногу на дерев’яному сідалі. У плинну мить ототожнення з цим мучеником Тедді подумав, що краще вже бути Ікаром, який прийняв падіння.
— Що, знову їдеш? — спитав він, намагаючись утримати невимушений тон.
— Так, знову, — легковажно відказала вона. — Ти ж не проти?
— Звісно, ні, просто… — він завагався, бо не знав, як висловити невдоволення.
Це вже втретє за останні три місяці Ненсі його полишала — вона повадилася навідувати сестер. Спочатку вона поїхала на південь у Дорсет, щоб помогти Ґерті переїхати, а потім рушила з Міллі на озера («подивимося котедж Вордсворта і все таке»). Міллі вела доволі-таки непутяще життя у Брайтоні й зараз саме була «між шлюбами».
— Мабуть, їй треба виговоритися, — сказала Ненсі.
Ненсі казала, що вона «пічкур», навіть на традиційні літні канікули на море не хотіла їхати. Щоліта вони втрьох — «родинний тріумвірат», як казала Ненсі, надаючи Віолі такі самі права, як у батьків, хоча насправді про тріумвірат не було й мови: вони були слухняні піддані маленького тирана, — так ось, вони щоліта покірно проводили канікули на східному узбережжі, у Брайдлінґтоні, Скарборо чи Файлі. Це не для себе, а для Віоли. Ненсі вважала, що маленькій дитині не треба нічого, крім «відерця й совочка», і героїчно на цьому наполягала, коли тріумвірат ловив дрижаки під арендованими парасольками чи ховався у вогких, сповнених пари кав’ярнях, поївши бутерброди з ліверкою, які власниця готелю їм щоранку пакувала.