То їхній другий виліт на новенькому «Ц-Цукрі», літак щойно із заводу, свіженький, як колись його екіпаж. Вони хотіли відбути строк на «Д-Джизі», про яку вже згадували з теплом. Вона приносила їм везіння, вона їх захищала, гірко, що вони її втратили. Вони були певні, що це — черговий знак, що до тридцятого вильоту не дотягнуть. На фюзеляжі «Д-Джизі» намалювали двадцять шість бомб — по одній на кожен виліт; двадцять перший рейд позначав ключ, а рейд над Італією якийсь жартун означив ріжком морозива. Єдиний виліт «Ц-Цукру» (на Дюссельдорф) ще не відзначили, й, хоча літак був новесенький, ніхто йому гаразд не довіряв. Те, що двигун лівого борту перегрівався — далеко не головна їхня претензія.
Їхній командуючий офіцер під'їхав до злітної смуги з Віком: він хвилювався через їхню затримку. «Десять хвилин», — сказав він, постукуючи по годиннику. Вони або злетять за десять хвилин, або затримаються так, що взагалі не буде сенсу вилітати.
Вантажівка з водійкою й офіцером проводжала їх уздовж периметру і припаркувалася біля фургону управління польотами, де доволі обшарпаний колектив терпляче чекав, щоб із ними попрощатися. Мабуть, хтось уже втратив надію, що вони злетять, і пішов собі.
Вони поповзли злітною смугою, і всі завзято замахали, особливо командуючий офіцер, який проводжав їх у кожен рейд і поводився так, ніби вірив, що якщо махатиме задертими руками достатньо жваво і мчатиме уздовж смуги достатньо швидко, то поможе їм успішно злетіти й підняти в повітря повне черево бомб. Під час злету гинуло стільки людей, що щоразу, як Тедді вдавалося відірвати «галіфакс» від бетону й підняти над дерева і живоплоти, почувався так, наче йому відклали страту.
А якщо ти звертав назад, не долетівши до цілі, — таке траплялося повсюдно, як не через негоду, то через технічні неполадки — то цей виліт також не зараховували, навіть якщо ти встиг посивіти.
— Несправедливо до чортиків, — сказав Тедді.
— Не по правді, старий, — промимрив Кіт, украй невдало імітуючи вимову англійського аристократа.
Вони саме напивалися до білочки у дводенний відбій після Турина. Їм і до Турина не варто було долітати, як припізніло зрозумів Тедді, проте він був із тих пілотів, які «дотискали» операцію. А хтось дотискати не став.
Вони вперше звернули назад на базу у свій другий виліт — охолоджувач правого зовнішнього двигуна потік просто у Північне море, а переговорний пристрій стих. Тоді Тедді прийняв, як йому здавалося, раціональне рішення і звернув додому, скинувши бомби у Північне море. Їхній командуючий офіцер (тоді ще інший) це не схвалив. Він не любив ранні повернення й довго їх допитував, чого це вони надумали не дотягувати до цілі. Тедді здавалося, що відповідь очевидна: двигун перегрівся б і загорівся (на початку війни вони ще не навчилися ставитися до такого по-філософськи), і їм треба мати можливість зв'язатися з командуваннями.
— Що, правда? — наполягав офіцер. — Але, раз уже так склалося, ви що, не впоралися б? Добрий пілот і на трьох двигунах би полетів.
Ось тоді Тедді і зрозумів, що вони — не воїни, а жертви заради загального блага. Вони — птахи, якими жбурляють об стіну і сподіваються, що якщо пташок буде достатньо, то у мурі вдасться пробити діру. Вони — статистика у бухобліку Міністерства війни, де служив Моріс. («Він став таким пафосним ослом», — сердито писала Урсула).
Тоді Тедді й постановив, що більше ніхто не поставить їхню відвагу під сумнів, ніхто не називатиме їх «слабшими побратимами», вони «дотискатимуть» завдання щоразу, за найменшої змоги, але водночас він зробить усе, щоб вони заціліли. І далі аж до кінця першого строку щоразу, як не було вильоту, він змушував їх тренуватися стрибати з парашутом і сідати на воду. Може, ці тренування на землі й були трохи нереалістичні, але якщо вони знатимуть, що робити, якби вони буквально зазубрять процедуру, то їм вдасться заціліти всупереч страхітливій статистиці — чи бодай у них з'явиться шанс. Коли вони вперше зійшлися у частині бойової підготовки, Вік і Кенні вправлялися у стрільбі більше, ніж будь-хто інший. Вони записувалися на тренувальні бомбардувальні вильоти до Іммінґемської затоки, на незчисленні вчення у формації і маневри. Тедді все одно за кожної нагоди тягав їх на тренування і навчальні вильоти зі «Спітфаєрами» з найближчого аеродрому. Він змусив цілий екіпаж вивчити морзянку й бодай ази завдань своїх побратимів, щоб «раз вже так склалося», як казав кислий офіцер, вони могли підставити один одному плече. Кіт колись учився на пілота, тож саме йому випало б у разі чого замінити Тедді, але Тедді про всяке навчив азів свого ремесла ще й Нормана Беста: «нашому австралійцеві тільки вівцям хвости крутити, в повітрі він літак, може, і втримає, але посадити — то всереться, а не посадить». У ті дні Тедді багато лаявся, лайка заразна, але найгірших слів ще намагався уникати. Звісно, якби щось сталося із Тедді, то вони все одно, ймовірно, були приречені.