Тедді на мить стиснувся від жаху, уявивши, як ворог влаштовує їм Армагеддон, а тоді Вік Беннет у верхній башті додав:
— Я такого красивого заходу сонця ще ніколи не бачив.
— Точно, ніби сам Бог небо розписав, — докинув Кенні.
— Може, помовчимо? — урвав їх Тедді: полегша від того, що кінець світу відкладається, змішувалася з подивом від того, що він взагалі міг таке подумати.
— Прегарно, — не вгавав Кенні, не ладний облишити таку красу. Чи навіть Красу, як сказала б Сильвія.
У Кенні, стрільця у хвості, були найгірші шанси побачити, як сонце сідає у мирний час. Як казала подружка Урсули, до миру дотягне лише один із чотирьох. Хоча врешті склалося, звісно, так, що майбутнього не було якраз у подружки з Міністерства — у червні 44-го її вбило ракетою «Фау-1». Вона саме вийшла погрітися на сонечку й перекусити бутербродом на дах Адастрал-Гаузу, де тоді знаходилося Міністерство авіації. («І яка імовірність такого сценарію?» — задумався Тедді).
Решту дівчат із Міністерства вибуховою хвилею витягло з розтрощених вікон, і вони розбилися об асфальт. Урсула сказала, що якогось чоловіка розтяло навпіл склом. Мабуть, для когось Урсула була такою самою подружкою — подружкою з Громадянської оборони.
А звали її Енн, ту подружку з Міністерства авіації. Коли прощалися після танців у «Гаммерсміт Пале» (вона добре танцювала фокстрот), вона сказала: «Що ж, щасти вам», — не дивлячись Тедді в очі.
На шляху до Турина зеніток майже не було — італійська протиповітряна оборона завжди була якась ненатхненна. Вони розбомбили ціль, позначену червоними сигнальними снарядами, з висоти п’ять тисяч метрів. На підльоті погода гіршала, їм було вже не до того, щоб милуватися красою Альп — власне, гори взагалі стало не видно, — а коли звернули додому, над ними нависло темне громаддя купчастих хмар. У цій марі спалахували й іскрилися маленькі вибухи, спершу вони навіть подумали, що це бомбардування чи навіть випробування якоїсь нової зброї, проте вже за кілька хвиль зрозуміли, що влітають у жасний грозовий фронт.
Турбулентність була кошмарна, «Д-Джигу» кидало, як іграшковий літачок, — вона була мов мушка в руках байдужого хлопчиська чи богів. Так Зевс метав громи, так Тор здіймав молот. Чи, як казала Бріджит, так феї рухають меблі — добріше пояснення для добріших часів. «Ото вже феї», — подумав Тедді. З переговорного пристрою долинали прокляття — від стриманого «Ой, боженько» нажаханого християнина-Нормана до гіркого «Блядь, блядь, блядь, витягай нас із цієї їботи, командире» від Кіта.
Потім вони зійшлися на тому, що це було страшніше за будь-яку зенітку. Артилерію вони хоч розуміли, а в цьому було щось первісне. Зрідка блискавка освітлювала зловісні ущелини та прірви у пітьмі. Невідь-звідки налітали вихри, що жбурляли їх навсібіч: Тедді аж замислився, чи може літак просто взяти і розвалитися.
Температура назовні стрімко впала, на крилах почала намерзати крига. Крига — їхній лютий ворог: з’являється раптово, часом навіть без попередження, заковує крила в міцні білі лабета, а коли намерзає кілька тон, двигуни й управління відмовляють. Інколи під вагою криги літак падав із небес і розлітався на шматки в повітрі.
З переговорного пристрою долинало «Боже» і «Бля», їх кидало з боку на бік, а тоді потяглися слова 22 псалма («Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви…»), але їх урвали приголомшені зойки: грозовий фронт раптом виплюнув «Д-Джигу», і натомість її оточили привиддя.
Їх звідусіль обступили вогні святого Ельма, неземні, осяйно-блакитні, зловісні проблиски спалахували на крилах і навіть клубочилися навколо гвинтів, лишаючи у пітьмі дивні перисті хвости, як примарні феєрверки. Вогні витанцьовували й на дулі кулемета, озвався з хвоста Кенні. «Тут теж», — долинуло з верхньої башти.
Від цього химерного видива Тедді згадалися віліси у «Жізель». Він бачив цей балет ще в школі — учитель музики організував їм екскурсію до Королівського оперного театру. Танцівниць освітлювали таким самим жаскуватим потойбічним блакитним сяйвом, що зараз огортало «Д-Джигу». Як подумати, то це дивна вистава для шумних тринадцятирічних учнів приватної школи. Коли батько про це дізнався, то тільки підвів брови і спитав, як звати вчителя («Напевно, шанувальник Вайльда»); навіть Сильвія, з усією її любов’ю до Мистецтва, здивувалася, що їм підсовують, як вона сказала, такі «дівчачі» твори — доти їх випускали зі школи хіба що на регбі. Потім Тедді снилися жахіття, у яких примарні жінки тягнуть до нього руки, щоб викрасти у темні незнані глибини.