Коли на обрії з'явилося узбережжя Англії («Дякую тобі, Боже», — прошепотів Норман), баки з пальним були майже порожні, Тедді вичакловував останні краплі. Джордж останні кілька годин трудився над радіо й зумів розіслати запит на аварійну посадку, але, здається, всі вже полягали спати. Тепер летіли так низько, що коли під ними промайнула залізниця, вони змогли розгледіти, як зміїться потяг, — навіть попри щити, які мали її закривати, пашіла червоним жаром топка. Навряд чи з такої висоти вдасться вдало стрибнути з парашутом, тож Тедді наказав екіпажу готуватися до приземлення, себто вчепитися у перше, що трапиться під руку, аж раптом в останню хвилину спокійний і професійний жіночий голос дав їм дозвіл сідати у Скемптоні, й Норман додав: «Ми зможемо, командире», — і вони таки змогли, як вирішив Тедді, на голій вірі, а не на якихось там його навиках. Якщо сім чоловіків можуть посадити літак самою тільки силою волі, то саме це їм і вдалося. Чи, як виявилося, шість чоловіків.
До злітної смуги трохи не дотягнули. Без гідравліки Тедді не міг випустити закрилки, а шассі не опускалися, тож вони сіли на фюзеляж на швидкості 150 миль на годину, промчали злітною смугою, розтрощили паркан по периметру й замалим не врізалися у ферму, а тоді скосили ще один живопліт і зорали поле, де нарешті, підскакуючи та двигтячи, зупинилися. При посадці кількох членів екіпажу жбурнуло в носову перегородку, тож їм, побитим і вкритим синцями, не одразу вдалося по драбині піднятися до верхнього люку аварійного виходу. Літак одразу наповнився їдким димом. Тедді, який стояв при драбині й випроваджував їх назовні, поквапив хлопців. Він їх перераховував — двох не вистачало, зокрема Кенні. Кулеметника згори теж не видно.
Коли Тедді нарешті вибрався, то виявив, що верхня турель і досі на місці, а ось решта літака розлетілася. «Д-Джига» лишила за собою слід із коліс, крил, двигунів, баків пального, як розпусниця, що поспіхом скидала одяг. Те, що лишилося від фюзеляжу, зайнялося. Приголомшений екіпаж тупцяв навколо хвостової башти, де застряг Кенні. Кіт волав: «Лізь, йолопе сраний!», — але було видно, що хлопець не може вибратися, бо дверцята заїло: вони не поверталися.
Господи, подумав Тедді, та що, цей жахливий виліт ніколи не скінчиться? Жахіття так і спливатимуть одне за одним? Мабуть, що так — врешті, на те воно й війна.
Фюзеляж за Кенні люто палахкотів, і Тедді з жахом згадав про ленту патронів — що буде, коли вогонь дотягнеться до неї? Кенні волав, наче його різали, Кіт потім сказав, що навіть він такої лайки раніше не чув. Їм що, дивитися, як Кенні згорить заживо?
З однієї шиби у башті зняли скло, щоб кулеметникові було краще видно (й щоб не грівся), й вони стали кричати Кенні, щоб вилазив крізь те крихітне віконце. Він вже встиг скинути об’ємний бушлат, але форма й далі була на ньому.
Якось у лондонському зоопарку Тедді бачив, як восьминіг протискається у крихітну щілину — робітник зоопарку охоче демонстрував цей трюк дітям. Але у восьминога не було бойової форми й масивних чобіт, та й скелета. Утім, якби хтось і спромігся на цей гідний Гудіні фокус, то це їхній кулеметник, маленький і в’юнкий, як щур.
Він зумів просунути у вікно голову й почав протискати плечі. Тедді подумав, що так, мабуть, з’являються на світ, хоча механіку цього акту він не дуже собі уявляв. Коли Кенні протиснув плечі, вони всі похапалися за нього й стали тягнути, волаючи що є сили, аж доки він не вилетів з літака, як корок із пляшки чи Йона з кита. А потім, на їхній жах, не зіскочив з літака, а вирвався з їхніх рук і потягнувся назад у башту, звідки із тріумфом витягнув обшарпаний і дуже дієвий амулет — чорне повстяне кошеня.
А тоді вони помчали, мовби за ними чорти гналися, подалі від літака, який за мить вибухнув — ясні язики білого полум'я лизнули вдосвітнє небо (то кисневі балони), а потім засюрчали патрони.
Так і добігло кінця життя бідолашної «Д-Джиги», трудяги-шкапини, яка у своєму смердючому душному череві донесла їх до пекла й повернула додому.
— Добрий був літачок, — сказав надгробне слово Кіт. Усі погодилися: і справді, добрий.
— Земля пухом, — докинув Кенні.
Попри те, що вони так зухвало розбудили мешканців ферми, мила пані винесла їм тацю чаю. Фермер став їх картати за те, що вони йому капусту понищили, але дружина його вилаяла, а тоді над’їхала вантажівка зі Скемптона й підвезла їх до бази. Там їх нагодували сніданком, а далі лишалося тільки чекати, доки їх доправлять до рідної ескадрильї.