Згодом, сильно згодом, коли почали з’являтися підручники з історії, мемуари й біографії, а людям перестало хотітися забути війну й захотілося її пам’ятати, Тедді спробував дізнатися про той рейд більше. Так він виявив, що значна частина літаків бомбила не ціль, а якесь місце за десять миль на захід, тож, загалом, бомбардувальники зазнали більших втрат, ніж супротивник. Що більше читав, то краще розумів, наскільки неточні були бомбардування в ті перші роки. Він спробував поговорити про це з Маком на зустрічі ветеранів.
— Такі трати — і все дарма, — сказав Тедді.
— Дарма бомби тратили?
Мабуть, Мак, їхній навігатор, сприйняв це як особистий докір.
— Я не про це, — уточнив Тедді. — Ми втратити стільки людей і літаків, а результатів кіт наплакав. Ми думали, що підриваємо їхню економіку, а насправді вбивали жінок і дітей.
— Ти що, приєднався до тих, хто зараз руки заламує, Теде?
— Та не приєднався я до них!
— Це вони почали, Теде, — сказав Мак.
«А ми закінчили». Тедді був радий, що останні 18 місяців війни провів у таборі військовополонених і не бачив, як Бомбардувальне командування намагається стерти Німеччину з карт Європи.
На тому всі суперечки й завершувалися. Це вони почали. Це вони посіяли. Це вони напросилися. Війна породила багато штампів.
— Око за око, — сказав Мак. — Ти собі як знаєш, Теде, але хороший німець — це й зараз мертвий німець.
(«Що, кожен німець? — здивувався Тедді. — І донині?»).
— Я розумію, я й не кажу, що не треба було їх бомбити, але знаючи те, що ми знаємо зараз…
— Питання, Теде, ось у чім: знаючи, як ти кажеш, те, що ти знаєш зараз, — ти бомбив би їх знову, якби отримав наказ?
Бомбив би. Звичайно, бомбив би (Аушвіц, Треблінка), проте він не став тішити Мака відповіддю.
Камера клацнула, Тедді повернув «Ц-Цукор» убік. Мак почав прокладати маршрут додому.
— Не так все і страшно, — сказав другий пілот. (Як же його звали? Ґай, чи що? Тедді завагався. Наче Ґай. Чи, може, Джайлз).
З переговорного пристрою долинув хор стогонів. Такі фрази, вважалося, притягували невдачу.
— Перед нами ще далекий шлях, — сказав Тедді.
І справді, артилерійський вогонь на зворотньому шляху не послаб, а, здається, тільки посилився. Вони відчували, як двигтить навколо повітря від вибухів, як уламки барабанять по фюзеляжу.
Зліва раптом спалахнуло: «Ланкастерові» підбили крило. Воно відлетіло й просвистіло в повітрі, а тоді влучило в інший «Ланкастер» і зітнуло йому верхню башту. Обидва «Ланкастери» прокреслили шлях до землі, їхнє вогненне падіння виглядало майже як танець.
У переговорному пристрої пролунало налякане «Бля». Чи то Вік, чи то Джордж. І справді бля, мовчки подумав він. Він послав Нормана оцінити, яких збитків заподіяли снаряди. «Діра-а-а», — доповів той. Це вони й так знали — у «Ц-Цукрі» повіяв арктичний вітер. Ґай, здається, вже не думав, що не так все і погано — він дав Тедді знати, що піде у хвіст, познайомиться з їхньою неапетитною вбираленькою. Ґай, Ітон закінчив. Таке треба пам'ятати, картав себе Тедді. Він досі почувався винним перед не зайвим, а запасним із Сомерсета, мовби знехтував своїми обов'язками. Врешті, він відповідав за всіх у літаку. Принаймні імена міг би й запам'ятати, Господи. Ґай уже й не повернувся, бо тієї миті обидва кулеметники у переговорному пристрої заволали: «Винищувач по лівому борту, давай у штопор через ліве!» — Тедді витиснув штурвал, але вони все одно влетіли у шквал артилерійського вогню з винищувача, мовби небесне божество сипнуло камінням на фюзеляж. Літак наповнив сморід кордитного диму.
Тедді послав «Ц-Цукор» у круте піке, а доки вирівнявся й почав підніматися, винищувач уже зник — Тедді його й побачити не встиг. Більше не повертався: зник так само раптово, як і з’явився. Мак задав їм прямий курс в обхід добре захищених територій навколо Роттердама й Амстердама, та все одно, коли дотягли до узбережжя Голландії, знизилися вже метрів до шестисот. Винищувач свого добився. Правий і лівий внутрішні двигуни вийшли з ладу, правий елерон злетів, п’ять баків у крилах попробивали. У фюзеляжі зяяла діра. Тедді зафлюгерував непотрібні двигуни, і вони потяглися далі — звертати назад уже пізно, вони летіли у хмарі, а коли нарешті з неї вирвалися, то під ними прозирнуло Північне море.
Якийсь час інший «Галіфакс», що теж відстав від решти, намагався летіти з ними у формації, але вони тягнулися так низько і повільно, що той врешті махнув на них рукою і здійнявся вгору, блиснувши на прощання крилом. Вони лишилися самі.