— Я б шо хош віддав за ракову паличку, — сказав Кіт.
— У мене десь була пачка, — сказав Кенні, намагаючися витягнути цигарки з кишені. Вони з прикрістю втупилися в розмоклу пачку й викинули її за борт.
У них не лишилося ніяких запасів — і цигарки, і сухпай, і все те, що могло б їх потішити чи підтримати, змило, коли їх змело зі шлюпки вдруге. Тедді намацав у кишені шматочок шоколаду, й Мак ретельно поділив його цизориком і пороздавав. Правий був Джордж, що з'їв свій пайок перед злетом, подумав Тедді, — тепер-бо йому байдуже. Вік від шоколаду відмовився — потерпав від морської хвороби.
— Я чув усі ті байки про людей, яких тижнями носить морем на плоту, і вони врешті пожирають один одного, починаючи з юнги, — сказав Кіт, і всі вони інстинктивно повернулися до Кенні. — То хочу сказати, що я радше свою ногу з'їм, ніж когось із вас, мудаків.
— Ти мене ображаєш, — сказав Мак, — та будь-кому було б за щастя мене з’їсти.
Так вони розговорилися про їжу, що погана ідея, коли її ніде добути, проте врешті розмови стихли. Вони були надто стомлені для балачок, тож по одному провалилися у тривожний сон. Тедді боявся, що від цієї задублої дрімоти не прокидаються, й лишився на варті.
Він займав голову, вирішуючи, що би поїсти. Якби йому лишалася остання вечеря, то що б він обрав? Дорогий ресторан чи домашню їжу? Врешті він зупинився на пирогу з дичини, які пекла місіс Ґловер, а на солодке — бісквіт із мелясою і заварний крем. І справа тут не в їжі: він хотів би, щоб вони всі посідали довкола стола у стилі Регентства, і щоб Г'ю вернувся із мертвих і сів у головах. Джиммі сидів би на руках у Памели, дівчата були маленькі — ще зі стрічечками у волоссі й куцих спідничках. Бріджит носила б тарілки з кухні, місіс Ґловер бурчала б за кадром. Сильвія була б вишукана й радісна. Місце за столом знайшлося б навіть Морісові. А під столом сидів би пес. Чи навіть два пси — раз вже вони існували в його уяві, а не своїх могилках, то до його ніг тулилися б і Триксі, і Джок. Попри все, він не стримався і провалився у тьмаву прірву сну.
Другий ранок на морі плеснув свинцевого світла, яке нічого доброго не звістувало. Море кілька годин було тихе, аж раптом повіяв вітер. Вони промокли від бризок, а вітер періщив у обличчя так, що тяжко було дихати. Здавалося, далі промокнути вже нікуди — аж виявилося, що таки є куди. Мовби цього мало, вони зауважили, що шлюпка почала підтікати — взялися викачувати воду міхами, проте за певний час ті теж не витримали, а вони не знали, як їх підрихтувати, тож нічого не лишалося, крім як черпати воду закоцюрблими долонями, від чого ті лише втрачали гнучкість.
Джордж був геть плохенький, та й Вік теж. Ні той, ні інший не могли опиратися напорові хвиль, які постійно заливали шлюпку. Тедді підповз до Джорджа і спробував заміряти пульс, але хвилі надто сильно підкидали човник. Йому здалося, що Джордж помер, але він не став нічого казати іншим.
Коли він підняв погляд на Кенні, той згорьовано дивився на Джорджа. А тоді повернувся до Тедді і сказав:
— Раз мені вже судилося помирати, командире, то я краще з тобов помру, ніж аби з ким.
— Ніхто тут не помирає, — відрубав Тедді. Якщо вони почнуть впадати у відчай, то їм кінець. Ти краще не думай про смерть.
— Та я знаю, але…
А де ж їхній другий пілот? — спитаєте ви. Ґай. Ніхто не міг пригадати, щоб його бачили після нападу винищувача, тож якийсь час вони завзято обговорювали, куди ж він подівся. Врешті зійшлися на тому, що він, мабуть, не розчинився у повітрі, а випав, ніким не побачений і не почутий, крізь діру в фюзеляжі, коли вони зайшли у піке, й пірнув у Північне море без парашута.
Інша доленосна хвиля навалилася на них, як бетонна плита. Вони трималися, що є сили, але Віка й Кенні змило у море. Тедді не знав, звідки у них взялися сили відловити нажаханого Кенні («Бо він такий недомірок», — казав потім Кіт), але їм це вдалося. Проте хай би скільки разів вони пробували затягнути Віка до шлюпки, він висів мішком і зіслизав назад у воду. Діло швах, їм просто не стало сил. Вони обв’язали йому руку канатом, але Тедді розумів, що довше кількох хвилин той у воді не протягне.