Тедді сів біля Віка і далі його торсав, коли той закинув голову і подивився йому в очі — тоді Тедді збагнув, що у хлопця нема сил боротися.
— Що ж, щасти вам, — прошепотів Вік, і дав руці вислизнути з мотуззя.
Його віднесло від човна на кілька метрів, а потім він тихо зник у хвилях, у своїй непозначеній могилі.
Усупереч побоюванням Тедді, Джордж Карр був живий: помер він допіру через два дні у лікарні від «шоку й іммерсії» — мабуть, так називали холод.
Їх випадково знайшов човен із Королівського флоту, який взагалі шукав геть інший затонулий літак. Їх витягли на борт, роздягнули, пригостили теплим чаєм, ромом і цигарками, а потім позагортали в ковдри й чуло повкладали на койки, як маленьких. Тедді одразу провалився у такий глибокий сон, якого й не знав ніколи, а коли його десь за годину розбурхали і знову підсунули теплий чай із ромом, він тільки засмутився: хотів би спати на тій койці довіку.
Вони переночували у лікарні в Ґрімсбі, а на ранок сіли на потяг до своєї бази. Звісно, усі, крім Джорджа — того забрала родина і поховала у Бернлі.
Їм дали кілька днів, щоб прийти до тями, але лишалося питання про те, що Кенні досі не вистачало одного вильоту. Вони повірити не могли, що після всього пережитого Кенні все одно мав офіційно добути строк, але їхній командуючий офіцер — добряк, як вони знали, — присягався, що «в нього руки зв'язані».
Отже, не минуло й тижня відтоді, як їх витягнули, мов притоплених кошенят, із глибин, як вони знову опинилися на злітній смузі. Решта екіпажу — Тедді, Мак, Норман і Кіт, які вже добули свій строк, — пішли добровольцями в останній рейд із Кенні. Він розплакався, коли вони йому про це сповістили, на що Кіт буркнув:
— От мудак сопливий.
Це був легковажний, нерозважливо геройський жест. Їм чомусь здавалося, що після пригоди на морі нічого лихого з ними вже не станеться, хоча дівчина з Міністерства авіації радо нагадала б, що це геть не так. Це попри те, що всі знаки та прикмети звістували недобре. (Може, це Кітова вдача догори дригом давала про себе знати). Вони позичили літак і взяли двох інших солдатів, яким бракувало вильотів, — принцип був такий, що на цьому рейді вони всі не зайві, а запасні. Вони навіть захопили другого пілота — цього разу не новачка, якому треба понюхати пороху, а командира, якому «забаглося політати». Тедді сподівався, що, може, цього разу дадуть легке завдання — скинути зброю чи там листівки над Францією — аж ні-бо, полетіли на Велике місто рейдом найвищої важливості. Усіх охопив якийсь шал, завзяття, як у скаутів у поході.
Вони долетіли до Берліна й рушили назад — артилерія їх не зачепила, винищувачів навіть не бачили. Повернулися на базу одними з перших. Кенні виліз із літака й поцілував бетон злітної смуги. Усі потисли руки, командуючий офіцер сказав: «То що, не все так страшно, хлопці?». І це він дарма. Він приєднався до того доленосного рейду на Нюрнберг — і, як Тедді потім довідався, не повернувся.
Кидалося у вічі, що Лілліан при надії — на ній була стара сукня у квіточки, яка вже тріщала по швах. Виглядала вона втомлено — під очима темні кола, на кістлявих ногах виступили вени. Цю вагітність не прикрашає, вирішив Тедді. Складно повірити, що це та сама Ліл, якій належало червоне атласне спіднє. Погляньте, до чого її довели.
— А замість весілля у нас похорони, — сказала місіс Беннетт. — Ти сідай, Ліл, в ногах правди нема.
Лілліан слухняно сіла, місіс Беннетт заварила їм чаю.
— Я ніколи раніше не бував у Канві-Айленд, — сказав Тедді, на що Вікова мати тільки спитала:
— А що тут робити?
Це від неї Вік успадкував погані зуби, — зауважив Тедді.
— Він не казав нам про дитину, — сказав Тедді, на що місіс Беннетт спитала: «Чого б він про це патякав?», — а Лілліан підвела брову й усміхнулася Тедді.
— Чого б він про байстрюча говорив? — перепитала мати Віка, наливаючи чай з великого бляшаного чайника. Вона являла собою чудернацьку суміш осуду та втіхи.
— Він такий не перший і не останній, — сказала Лілліан і докинула Тедді: — Він лишив нам листа. Вони всі так роблять.
— Так, я знаю, — сказав Тедді.
— Звичайно, знає, — сказала місіс Беннетт. — Він і сам лишив такого листа.
Тедді вирішив, що раз Вікова мати не встигла офіційно стати свекрухою Лілліан, то бідашка, можливо, зможе від неї вирватися. І то хліб.
— Він сказав, — вела далі Лілліан, не зважаючи на місіс Беннетт, — сказав, що якщо буде хлопчик, то щоб я назвала його Едвардом.