— Едвардом? — тупо перепитав Тедді.
— На вашу честь.
І тоді вперше за війну Тедді зламався. Він розплакався, душачись болісними негарними схлипами. Лілліан встала й обійняла його, притискаючи до свого набубнявілого тіла, — «Тихо, тихо» — за кілька місяців казатиме так дитині.
Вікова мати розм'якла й настояла, щоб він із ними пообідав, мовби її смажена солонина могла зцілити їхнє спільне горе. Його пригощали чаєм, цигарками й солодощами, якими запасалися до повернення Віка, й відпустили допіру тоді, коли в нього стали злипатися очі. Лілліан сказала:
— Відпустімо бідаху. Я проведу його до автобусної зупинки.
— Я з вами, — сказала місіс Беннетт і нап’ялила на голову капелюха.
Він — це останнє, що в них лишилося від Віка, вирішив Тедді: не могли вони його так просто відпустити.
— Він про вас писав, — сказала Вікова мати, дивлячись просто перед собою, коли вони простували до зупинки. — Він писав, що кращого чоловіка він ніколи не зустрічав.
Тедді помітив, що в неї тремтять губи. На обрії з'явився автобус, тож йому не довелося вигадувати відповідь.
— Ледь не забув, — сказав він, — наш хвостовий кулеметник — його звати Кенні Нільсон — просив дещо передати малому.
Тедді витягнув обдерте чорне кошеня, талісман Кенні. Воно пережило купання у Північному морі, але краще виглядати від того не стало. На останньому рейді воно гордо просиділо всю дорогу до Берліна й назад у кабіні пілота.
— Фу, — сказала місіс Беннетт, — дитині таке не можна.
Але Лілліан взяла повстяне кошеня і сказала Тедді:
— Дякую, я ним дорожитиму.
— То я пішов, — сказав Тедді, ступаючи на платформу перед автобусом. — Радий був вас бачити. Що ж, щасти вам.
І лише потім зрозумів, що це були останні слова Віка.
1982
Відвага в останню мить
Більшість ночей він плакав у подушку і намагався зрозуміти, чим таке заслужив. Це ж із ним щось не так? Усі так казали, і мама його, і баба, інколи навіть сестра — але про що саме йшлося? Бо якби він знав, що з ним не так, він спробував би це виправити, їй-Богу. Він усе зробив би. І тоді, може, ця нескінченна кара добігла б кінця, і відьма, яка прикидалася його бабусею, відпустила б його додому, і він завжди був би гречним хлопчиком, аж до смерті.
Щоночі, лягаючи спати, Сонні в розпачі переглядав каталог суперечливих правил, придирок і загальних претензій (усіх учасників), з яких складався його день у маєтку Джордан (випрямся закривай рота коли їси в домі цього не роби спасибі величезне помий вуха а то в них картопля виросте а в руці в тебе що та що з тобою таке). Хай би що він робив, усе завжди було не так. Це доводило його до зриву. А ще він завжди забував сказати «спасибі» і «будь ласка», і тоді баба лаялася.
Він мусив плакати безгучно, бо коли вона чула, то дерлася сходами нагору, вривалася до кімнати й наказувала йому лежати тихо і спати.
— І не змушуй мене підніматися сюди знову, — завжди додавала вона. — Ці сходи колись мене погублять.
Якби ж то, — думав Сонні. Чого ж вона поселила його тут, якщо їй так тяжко підніматися сходами?
Це була справжня темниця, хай би скільки вона називала її «дитячою кімнатою» — жахлива комірчина на горищі, яке вона називала «поверхом слуг», хоча «справжніх» слуг, уточнила вона, в них уже не було. А ті слуги, які були — місіс Керріч і Томас, — нагору ніколи не піднімалися. Баба казали, що тепер вони «затягнули паски», тому в них лишилася тільки місіс Керріч, яка приходила щодня поприбирати й наготувати їсти, і Томас, який жив у котеджі при воротях: він брав на себе всю тяжку роботу, ремонт і «клопоти» по саду. Сонні Томас не подобався. Він весь час казав щось штибу: «Альо, всьо в порядку? Хош подивицця мій сарай, пацаньонок?» — а тоді сміявся, мовби це найсмішніший жарт на світі, блискаючи чорними дірами там, де йому бракувало зубів. У Томаса й місіс Керріч була дивна вимова, рівна і водночас наспівна. («Так говорять у Норфолку», — пояснила місіс Керріч).
— Насправді вони просто селяни, — сказали баба, — але люди добрі. В принципі.
Томас і місіс Керріч увесь час скаржилися одне одному на «примхи її світлості», а ще більше на Сонні й те, що він створював їм «зайві клопоти». Вони говорили просто при ньому, мовби його не було, мовби він не сидів з ними за кухонним столом, доки Томас курив дешеві цигарки, а місіс Керріч пила чай. Йому хотілося спитати: «А де сьогодні містер Гречність?» — мама точно його про це спитала б, якби він грубив людям в очі. Власне кажучи, якби містер Гречність жив у маєтку Джордан, у нього й миті вільної не було б. Сонні до смерті нікому не грубив би, якби його просто відпустили додому.