— Домінік у такому стані не може бути нашим спадкоємцем, — торочила баба, мовби й не переймалася тим, що всі її розмови з чоловіком односторонні (може, їй так подобалося). — А що, як він не візьме себе в руки? Це дитя — наша єдина надія, поможи нам Бог.
«Це дитя» не розуміло, про що йдеться. Він не почувався на силі бути чиєюсь єдиною надією. Виявляється, він — «останній Вілльє». А як же Берті? «То ж дівчинка, — відмахнулася баба. — На дівчатах рід уривається, так у світській хроніці “Дебреттс” і напишуть». Хай би й урвався, — подумав Сонні. Але їм треба спадкоємець, казала баба, — нехай навіть незаконнонароджений. («То він байстрюча», — казала місіс Керріч Томасові).
— Ми його ще виховаємо на Вілльє, — стояли на своєму баба, — хоча сил на те піде немало.
Виявляється, Сонні винен у батьковому «стані». Це ж як? І чому?
— Просто своїм існуванням, — пояснила місіс Керріч, подаючи йому сухе печиво до чаю. — Якби панич Домінік не зв’язався з наркотою і твоєю мамцею і всьо таке, то їздив би верхи й одружився з красивою дівулею в перлах і костюмах, так у них заведено. А він же шо? А він у «митці» подався, — тут вона зробила пальцями лапки. — А потім наплодив таких малих, як оце ти.
Місіс Керріч була бездонним джерелом інформації — на жаль, здебільшого плутаної чи вигаданої.
Винюхавши печиво, пси кинулися на кухню й зав’юнилися у них під ногами. Псів, слинявих покручів спанієля, було три, і вони не цікавилися нічим, крім себе самих. Звали їх Снаффі, Піппі й Лоппі — дурні імена. От у дідуся Теда був нормальний пес на ім’я Тінкер. Дідусь Тед казав, що Тінкер «надійний, як скеля». А бабині пси постійно намагалися цапнути Сонні, але коли він скаржився, та казала:
— Що ти їм зробив? Ти, мабуть, щось їм зробив, просто так вони не кусаються, — хоча саме це вони й робили.
— Киш, мерзькі пси, — сказала їм місіс Керріч, а ті і бровою не повели.
Собак навіть не привчили гаразд до дому, тож вони лишали на перських килимах, які «знали кращі дні», те, що баба поблажливо називала «ковбасками». («Гидота», — казала місіс Керріч). Цілий дім, що знав кращі дні, розсипався на шматки. З іншого крила дому долинув рипучий бабин голос: «Снаффі! Піппі! Лоппі!» — і пси вихром вимелися з кухні так само швидко, як з’явилися.
— Я б їх усіх потопила, якби вони були мої, — сказала місіс Керріч.
Сонні побоювався, що мова була не лише про псів.
Сонні поводився значно краще, ніж пси, але з ним поводилися значно гірше. І де справедливість?
У передпокої задзвонив дзвоник для слуг, так затято, мовби той, хто дзвонив, був у люті (а власне, так воно зазвичай і було).
— Ой лишенько, знову його світлість, — пробурчала місіс Керріч, тяжко підводячись зі стільця. — По мені подзвін.
(Вона казала це щоразу). Його світлість, знов-таки, був не лорд, а всього лише «полковник Вілльє». Виглядало на те, що дід Сонні нечасто встає зі свого крісла перед каміном. У нього були слізливі ясно-блакитні очі, й зазвичай він не говорив, а видавав звуки — щось середнє між гавкотом і кашлем, як у морського котика. Баба й місіс Керріч розуміли його, а ось Сонні лише з величезним трудом перекладав ці звуки на зрозумілу англійську. Щоразу, як Сонні наближався до діда, той хапав його і притискав до себе, щипав і хрипів на вухо: «А ти хто такий?».
Сонні не знав, що йому відповісти. Виявляється, ніякий він уже не Сонні. Баба заявили, що не вимовлять таке дурне ім’я. «Сонце» — це ще дурніше ім’я, тож вона заявила, що відтепер його зватимуть Філіп (так звали його ненормального діда).
— Отакої, — стомлено сказав батько, коли Сонні пішов повідомити, що відтепер він Філіп. — Та хай тебе зве, як хоче. Легше погодитися, ніж з нею сваритися. Та й що таке ім’я? Таблиця, яку вішають тобі на шию.
Ім’я — це тільки початок: баба звозили його в Норвіч і купили цілий набір нового одягу, тож тепер він носив не блазенські смугасті светри, в’язані вручну, і робочі брюки, а шорти кольору хакі й «елеґантні» сорочки; пластмасові сандалі замінили старомодними шкіряними. А найгірше те, що баба відвезли його до «чоловічого голяра», який зістриг і зголив його довгі кучері: стрижка під назвою «коротко збоку і ззаду» цілковито змінила його вигляд. Тепер він остаточно перестав бути собою.
Він не став розповідати дідусю Теду про свою нову ідентичність, бо відчув: це викличне стільки запитань, що він не відповість довіку. Вони зідзвонювалися раз на тиждень. Баба стояли при ньому, доки він боровся з неоковирною слухавкою і «трохи балакав» із дідом Тедом. На жаль, загрозлива постать «бабусі» не давала Сонні сказати, як йому там насправді зле. До «балачок» у нього теж не було хисту, тож в цілому завершувалося тим, що він давав короткі відповіді на питання. Йому там подобається? Так. Погода добра? Так (Зазвичай дощило). Він не голодний? Ні. (Так!) На прощання Тедді зазвичай питав: «Хочеш поговорити з Берті?» (Так), але базікати вона вміла анітрохи не краще, ніж Сонні, тож далі вони дві хвилини мовчки слухали, як сопе інший, доки баба не кидали нетерпляче «Давай сюди телефон» і не наказували Берті повернути телефон дідусеві. Тоді баба вибирали тепліший тон і казали речі штабу «Він тут так прижився, гадаю, йому варто побути тут ще трохи. Так, тут природа і свіже повітря, та й батько поруч. І, звичайно, саме цього хоче люба Віола». І таке інше. Люба Віола? — подумав Сонні, нездатний уявити сценарій, за якого «бабуся» і «люба Віола» опинилися б в одній кімнаті.