Сонні жалкував, що не знає кодів чи таємної мови, щоб передати своє страждання (Рятуйте!), тож натомість казав: «Бувай, дідусю», — а до його (ненаситного) горла підступало щось гірке (горе).
— Це все стокгольмський синдром, — сказала Берті. — Ти почав ототожнюватися з тими, хто тебе викрав, як Патті Гірст.
Ішов 2011 рік, вони сиділи на вершині гори Батур і дивилися, як сходить сонце. Вони піднялися на гору при світлі ліхтарика ще вдосвіта. На той час Сонні жив на Балі вже другий рік. Перед тим він багато років провів у Австралії, а до того — в Індії. Берті час від часу його навідувала, Віола — ні.
Берті у маєтку Джордан велося б значно краще. Вона знала, як припасти іншим до вподоби, і розуміла, коли можна бунтувати. А Сонні ні першого, ні другого так і не навчився.
— Вони як вампіри, — пояснював він Берті. — Їм потрібна свіжа кров, навіть розбавлена.
— Думаєш, вони були аж такі страшні, як тобі запам’яталося?
— Та вони були значно гірші, — розсміявся Сонні.
По суті, вони його викрали й тримали в полоні проти його волі.
— Ти ж хочеш з'їздити на канікули з татом? — спитав дідусь.
Були літні канікули. Здавалося, півжиття минуло відтоді, як вони полишили Девон і Адамову ферму: ті вже встигли перетворитися на ідилічні спогади, прикрашені дитячими утопійними мріями сестри про гусей, рудих корів і пироги. Сонні сподівався, що, раз уже вони переїхали в Йорк, то всі житимуть разом із дідусем, але мама сказала: «Це навряд чи». За кілька тижнів вона зняла їм обшарпаний дім із садом і прилаштувала його у «вальдорфську школу», яка йому не подобалася, але зараз він би навіть туди радо повернувся.
— Познайомишся зі своїми іншими дідусем і бабусею, — сказав дідусь із надмірним силуваним ентузіазмом. — Вони живуть у великому домі на природі, там є собаки, коні, все таке. Тобі цікаво було б кілька тижнів пожити у них, правда?
Коней вони давно позбулися, а пси його пожерли б, якби з’явилася така нагода.
— У них ще й лабіринт є, — додав Тедді.
Сонні був у шоці, що його спровадили казна-куди. Свободи волі в нього не було, це він знав. Це розуміння йому прищепила Віола: «Ти мені тут не розказуй, що хочеш робити», «Робитимеш, як я сказала, а не як хочеш», «Бо я так сказала!».
— У мене були інші плани, — Сонні чув, як дідусь пояснює це по телефону невидимому співрозмовникові, але його мати затялася.
Звісно, це було вже після того, як мати покинула їх, щоб «обстоювати свої принципи». Що це взагалі значить? Що, її діти менш важливі, ніж її принципи? Чи ж це не одне й те саме? Вона рушила до табору «жінок за мир» у Ґрінем-Коммон. Берті казала, що це звучить, як місто з казки (доки не побувала там сама). Берті здавалося, що все звучить, як місто з казки. Віола там «дбала про майбутнє», хай би що це значило. Сонні чув, як Тедді бурчав: «Вона краще про власних дітей подбала б».
Баба і Домінік прибули у великій старій машині. Коли вони вилізли з неї, дідусь прошепотів Сонні на вухо: «Сонні, а це твоя бабуся», — хоча він її доти теж ніколи не бачив. На бабі була обшарпана шуба, яка виглядала так, мовби її зі щурів пошили, а зуби в неї були жовті, як нарциси у дідуся в саду. Вона видавалася йому геть древньою, хоча потім Сонні зрозумів, що їй не могло бути більше сімдесяти. («Раніше люди були старіші», — сказала Берті).
— Татку! — закричала Берті, промчала повз Сонні й кинулася на руки Домінікові. Її дитяча безпосередність вразила Сонні, не кажучи вже про Домініка.
— Ну ж бо, — сказав батько, відступаючи на крок назад, мовби донька могла на нього напасти.
— Привіт, Тед, — сказав Домінік, нарешті впізнавши Берті. — Як справи?