– Скільки ще ми ще проїдемо сьогодні?– запитала вона лейтенанта, літнього драгуна з гладко виголеними щоками.
– Важко сказати, пані. Певно кілометрів десять.
– А скільки до Ульма?
– Близько двадцяти.
– Тоді немає сенсу поспішати. Нехай хтось їде вперед, оплатить проживання загону. Ти з двома людьми ночуватимеш зі мною в місті.
– Як пані бажає, – він вклонився і поїхав, щоб віддати відповідні накази.
Війна поставилася до столиці Вюртембергського князівства досить ласкаво. Останнім часом справи пішли навіть краще, оскільки Габсбурги відступили до Австрії, дозволивши принцу Еберхардту повернутися з вигнання за умови абсолютного нейтралітету. Тому Катаріна і її солдати могли легко зупинитися в дуже пристойній корчмі на околиці міста і ситно повечеряти. Щоб усе було пристойно, вона винайняла охоронцям спільну кімнату й залишилася у більшій на другому поверсі. Коли дівчина розчісувала волосся перед сном, модус нарешті вразив її, розгавканий, мов тліючий у тімені напад мігрені. Вона привітала його, як старого друга – з вдячністю та легким сумом за втраченим часом. Тільки служниця вранці вивела її з трансу. Катаріна все ще тримала в руці гребінець. Роздратована, вона нізащо вилаяла служницю й пішла снідати.
Незабаром вони продовжили подорож. Дивлячись у вікно, дівчина почала впізнавати деякі характерні елементи навколишнього середовища, такі як цікаво сформовані скелі і більші замки та садиби, тому робилася дедалі нетерплячою. Нарешті, рано вдень, вони піднялися на пагорб, звідки відкривався краєвид на мальовниче місто Ульм, яке затишно розташувалося у вигині Дунаю. Вони проїхали через нього, щоб перетнути річку по мосту, розташованому в самому центрі, Катаріна наказала ескортові поспішати, оскільки не бажала бути впізнаною, а тим більше відвідувати найближчих родичів. Вона знала, що представники католицької лінії Бессерерів, з сильним буржуазним менталітетом, мабуть, страшенно соромилися її, тому вирішила, що люб’язно позбавить їх тягаря свого візиту.
За північною околицею міста вони вступили на землю її батька. Катаріна уважно оглянула невисокі пагорби, тепер вкриті квітучими деревами та квітами. Сонячні поля були повні селян, які готувалися до посіву, а на дорогах панували лад і порядок. Все вказувало на те, що земля якось справляється без хазяїна, всупереч модним серед шляхти теоріям, що без панського ока все рано чи пізно загине. Дівчина була зворушена, почувши за вікном екіпажу характерний південний акцент, такий знайомий з дитинства. Невдовзі за поворотом дороги, на невеликому пагорбі вона побачила Обертальфінген.
Катаріна була шокована. Вона пам'ятала, що їхній бург був невеликим, але не очікувала, що він здасться таким крихітним. Триповерхова будівля з невеликим двориком, порівняно з палацами Віттельсбахів чи Оранських, більше скидалася на великий будинок, ніж на замок – і, власне, так воно і було. Вона відчула муку розчарування.
Вони під'їжджали все ближче й ближче. Фруктовий сад перед брамою був зовсім запущений і зарослий, як і газони всередині мурів. На обвуглених стінах ще залишалися сліди кіптяви від вогню, який частково охопив східне крило будівлі під час її викрадення. Дах у цій частині замку також був пошкоджений і частково обвалився, утворивши вражаючу діру. Маленькі вежі лякали порожніми вікнами. Більшу частину зовнішньої стіни розібрали місцеві жителі, забравши цінне каміння для будівництва власних будинків, доріг і гребель на річках. Зі стін відпадала штукатурка, а на гребнях дахів звили гнізда хижі птахи.
Невеликий загін увійшов на подвір'я замку. Катаріна з вдячністю взяла лейтенанта під руку і насилу вибралася з чотириколісного екіпажу. Вона озирнулася. По площі було розкидане сміття, бігали щури – незважаючи на теплий квітневий вітер, тут все ще пахло вогнем. А може, вона просто уявила собі це? Графиня відіслала ескорт розбивати табір, а сама почала оглядати власне майно.
Шкутильгаючи спустошеними, зруйнованими та розграбованими кімнатами, вона пережила багато емоцій. Дівчина знаходила на підлозі залишки знайомих предметів, подерті гобелени та килими, що звисали зі стін, малюнки на яких та текстури вона знала напам’ять, а у власній кімнаті з сумом знайшла згнилі сторінки улюблених книг. Найбільш неприємним видовищем був величезний верстат, на якому її сестра ткала свої килими. Розбитий, він лежав біля стіни в її кімнаті, лякаючи людей павутиною сплутаних без сенсу ниток. Дівчата ніколи не були дуже близькими, але спогад про добротливе обличчя старшої сестри був особливо болючим.