Проте ні Шенк, ні Клаус не були особливо стурбовані самою облогою. Енергія натовпу полягає в тому, що якщо вона не знаходить виходу, то розряджається сама – через кілька днів біля воріт не повинно бути жодної живої душі. Якщо повстанці не знайдуть спосіб зламати двері, Князівство Трояндового Хреста професора Андреае буде в безпеці, а навіть якщо вони і знайдуть спосіб, їхня чисельна перевага мало що змінить у вузьких воротах.
Вони досить довго стояли на даху, рахуючи та вираховуючи, поки хтось їх не помітив. У них кинули каміння та випустили кілька стріл, і Клаус з Шенком швидко відступили через люк і повернулися всередину. Коли вони обходили свої позиції, в кутку двору зустріли професора.
– Ну що, браття? Як справи? – пробурчав той.
– Не можна сказати, щоб погано, – відповів Клаус. – Ми повинні протриматися кілька днів. Ні їжі, ні води нам не бракує.
– А вони, як зголодніють, то підуть собі, – підсумував Андреае зі зловісною міною. Шенк не міг позбутися відчуття, що Перший Посланник був не стільки наляканим чи обізленим, а, радше, ображеним тим, що хтось міг діяти проти його місії таким нахабним чином. – Але відправте когось до віридієвої шахти з повідомленням. Їм потрібно знати, що відбувається, і готуватися до оборони.
– Наразі, на жаль, ніхто не проскочить. Навколо бігають мародери, а натовп жадає крові.
– Напевно, проскочить.
– Я так не думаю…
– Але я так думаю, Клаус, – різко сказав професор.
– У такому разі, – гордо випростався бородатий командир, – нехай професор сам призначить того, хто має йти на вірну смерть.
Чоловіки дивилися один одному в очі. Повітря затріщало від такої напруги, що на мить Шенк подумав, що вони збираються битися, але він помилився.
– Ти завжди хвалив того, як там його? Штейна, – злісно посміхнувся професор. – Хай піде він.
Клаус напружився ще більше, але не сказав ні слова. Лише вколов месію, що відходив, поглядом, сповненим шаленої ненависті. Шенк зрозумів, що в командира мало залишилось терпіння у відношенні до Андреае. І це був його шанс.
– Пішли, – кивнув командир колишньому найманцю. – Ми повинні знайти Штейна.
Часу їм це зайняло небагато. Лисий чоловік сидів у казармі, поглиблений в молитві чи в роздумах. Коли розенкрейцер розповів йому в чому справа, він зблід і скривився.
– Ти справді просиш мене це зробити?
– Не прошу. Ти ж знаєш, хто це наказав.
– Знаю, – гірко пробурчав той. – Але бачу, Клаус, що це самогубство.
– Ми випустимо тебе через вікно. Може спрацювати.
– А може і не спрацювати. Але добре, якщо так потрібно, я піду, раз ти мені кажеш. Колись треба і померти. Дивно вже те, що так пізно, - зітхнув він.
Підготовка до складної операції зайняла кілька годин. Клаус не хотів атакувати натовп, бо знав, що це ще більше посилить у нього жагу помсти, але вони вирішили, що цілком розумно буде відкрити вікна над воротами та зробити кілька пострілів у натовп наосліп, щоб чернь зосередилася на цій ділянці стіни. У той же час Штейн повинен був спуститися на мотузці з вікна на протилежній стіні будівлі і швидко зникнути між будинками. Якби йому вдалося покинути місто в темряві, все могло закінчитися добре. Найбільшу загрозу становила вулиця завширшки в тридцять кроків, що оточувала весь корпус університету.
Вони дочекалися сутінків, видали кілька заряджених лише порохом мушкетів довіреним розенкрейцерам і поставили їх у коридорі першого поверху над брамою. Самі ж разом зі Штейном пішли іншим шляхом, до східного крила, куди не було входу, а отже, й натовпу. Тим не менш, час від часу хтось проходив вулицею – експедиція була чисто азартною грою.
Коли зовсім стемніло, вони послали повідомлення мушкетерам. Поки вони стояли в темряві коридору, похмуро мовчачи, чекаючи, поки почнуть гриміти постріли, Шенку було страшенно шкода Штайна. У його голові промайнула думка, що це вже все, тепер він нарешті міг повернутися до Клауса, який стояв із безпристрасним обличчям і дивився на вулицю за вікном, — але зрозумів, що до того, щоб перелити чашу гіркоти, треба ще кілька крапель. Йому спало на думку, що в його власних інтересах він повинен сам стягнути сюди повстанців, але аж таким сукиним сином він не був.
Вони почули тихий тріск мушкетних пострілів і крики переляканого натовпу. Відчинили вікно та викинули мотузку, яка сягала першого поверху. Переконалися, що мотузка надійно прикріплена до ставнів. Штейн перехрестився, поправив свою сумку з якимось інструментами та провіантом, потім перекинув ноги через виступ і почав зісковзувати по мотузці.