Додо примружив очі й довго дивився на молодих герцогів.
– Ну, гість в дім, Бог в дім, як то кажуть, хоча, як мені мила моя матуся, давно в мене таких хуйових гостей не було, – нахабно сказав він. – Влаштовуйтесь зручніше, але не дуже, бо ви тут недовго. Я прийму вас через півгодини. У замку, бо підморожує, а потім - геть з двору.
Він повернувся на місці і пішов геть. Руперт негайно потягнувся до свого пояса, готовий битися, але менш поривчастий Карл вчасно схопив молодшого брата за руку й застерігаюче похитав головою. Він підійшов до Катаріни, яка усе ще сиділа на Сивку.
– Це було не дуже приємне привітання, чи не так? Може, пані краще залишитися надворі?
– Пиздуй, – чарівно всміхнулася йому Катаріна. – Сам залишайся.
– Відсутність манер, явно, є заразною, – здивовано пробурмотів той, не розуміючи, що зачепив вразливу струну.
Усередині замку їм дозволили зняти плащі і пелерини та погрітися біля каміна, ще їм подавали розбавлене кисле вино. Потім їх залишили в лицарському залі, прикрашеному гербами та портретами незліченних Іннгаузенів цу Кніфхаузенів з різних ліній. Вони нудьгували та грілися біля каміна, чекаючи на господаря. Він з'явився не через півгодини, а лише через півтори, якраз тоді, коли Карл умовляв:
– Давайте спробуємо вирішити це спокійно. Він явно не є дружелюбним, але з ним точно можна порозумітися.
– Гаразд, вибачте, що вам довелося чекати, але я слідкував за вивозом гною, – прямо з дверей закричав граф. – Чого ви хочете?
Всі мовчали. Кожен з них отримав глибоку освіту звичаїв і етикету, тому така хамська зухвалість вибивала їх з рівноваги, приводячи до того, що ніхто не знав, як реагувати. Карл виглядав шокованим, Руперт кипів, а Катаріна повністю втратила мову. Еркісія, Кунеус і фон Барбі, як ті, хто не приймає рішення, трималися позаду.
– Що, язика в роті забув? Чого ви хочете, питаю чемно, ви ж говорите німецькою?
– Гм, – нарешті відкашлявся Карл. – Перш за все ми хотіли привітати пана графа, бо чули про вас як про славетного воїна...
– Якого біса, ви приїхали до Лютетсбурга, доки я ще терпеливий?
– Ми шукаємо місце, – сухо вставила Катаріна, – де можна було б провести вербування. Ми сподівалися, що знайдемо його на підконтрольних графу землях, звісно, не безкоштовно.
– Не безкоштовно, – пирхнув Додо. – І що, будьте ласкаві, ви запропонуєте мені натомість? – він театрально скривив обличчя в розчуленій усмішці.
– Золото, звичайно. Ми також можемо допомогти графу зберегти контроль над землями князівства...
– Щоб утримати контроль, та ви що, – хазяїн передражнював її, протягаючи звуки.
– …і ми будемо раді найняти частину людей графа.
– Ви б із задоволенням найняли, кажете? – Іннхаузен продовжував розігрувати комедію, явно розважаючись. Катаріна вже знала, що вони не порозуміються з цим чоловіком, але вона була настільки знервована, що не знала, як закінчити розмову. – То, може, відразу ще й борсУка додати?
– Не зрозуміла?– здивувалася дівчина. – Якого борсУка?
– Такого, хто хуєм у ворота стука, – смертельно серйозним тоном відповів граф.
– Графе, будьте ласкаві, просимо розумно… – прохрипів Карл, але хазяїн не дав йому закінчити.
– Розум? Мансфельд був розумним, коли наєбав твого батька під час Празької кампанії. Він казав, що Віттельсбахи випали з-під свинячого хвоста, і я глибоко вірю в цю спадщину. Мені тут не потрібні неповнолітні порушники та недорослі панночки, тож в якості зустрічної пропозиції прошу вас піти геть із мого дому.
Руперт ще більше почервонів, стягнув з-за пояса рукавичку, кинув її в груди ватажка кондотьєрів і відійшов від нього на крок. Він був на голову нижчим.
– Ставай, сволото! Пам'ять мого батька безкарно ганьбити не дозволю!
– З тобою?– зі сміхом сказав Іннхаузен. – Пиздуй, гівнюк, а то я викличу сержанта, щоб той тобі дупу начистив. Страаа…
Крик застряг у нього в горлі, коли Руперт, втративши контроль над собою, зробив крок назад, плавно висмикнув свою рапіру з піхов і одним поштовхом встромив її по рукоятку в груди чоловіка, насадивши його, як курку на рожен. Додо завмер, роззявивши рота, щоб скрикнути, і з широко розплющеними очима, застиглими від подиву. Він схопив лезо, яке пронизало його серце, але перш ніж м’язи його ніг ослабли, Руперт майстерно висмикнув зброю з тіла графа. Той упав на землю, як мішок з картоплею, і завмер у неприродній позі, підібгавши ноги й розкинувши руки. Одна із них впала у камін. Кров бризнула на підлогу. Руперт презирливо плюнув на труп.
– До біса, Руперт, – зітхнув Карл Людвіг, і в його голосі пролунав докір, але він був легким і з відтінком любові, а не гніву.