– Готові? – жорстко запитала вона, коли Руперт під'їхав до неї.
Той кивнув. Він привів їй ескорт, той самий загін, що супроводжував її минулого дня.
– Забери цих лінтюхів.
Катаріна нахмурилась і увійшла в середину передового загону пікінерів, тих, хто йшов до атаки в першій лінії. Герцог не на жарти розхвилювався. Однак йому не хотілося дратувати дівчину. Оскільки у них не було жодних переваг, їм нічого не залишалося, як віддати свою долю в руки швабської графиньки. Обидва брати, звичайно, воліли б мати у своєму розпорядженні великі конвенційні сили, за допомогою яких вони могли б самостійно відбити собі владу, але реальність була іншою. Катаріна вже довела, що може зробити неможливе, тож не було кращого варіанту, ніж дозволити їй продовжувати в надії, що нічого не піде не так, як треба. Безсумнівно, чекати французів за початковим планом було б набагато безпечніше, якби залишитися самим по собі, без опіки кардинала Ришельє, і увійти в історію як ті, хто самотужки повернули собі брутально у них відібрані землі... Надто велика була спокуса. Якби Віттельсбахи були старшими чи просто обережнішими, вони б, мабуть, двічі подумали, перш ніж віддати долю своїх найкращих військ у руки зарозумілої дівчини-підлітка, але Руперт і Карл Людвіг наполягли на тому, щоб вдарити, доки залізо гаряче. Тож, сповнений найгірших передчуттів, молодий герцог віддав наказ наступати, не зводячи очей з маленької щілини в рядах, яке, як він знав, було місцем, зробленим солдатами для Катаріни, невидимої зараз через її малий зріст.
Щільні ряди пікінерів і мушкетерів рушили вперед. Дуже ефектно виглядали слухняні наказам полки, що марширували пліч-о-пліч під звуки волинки та флейти. Проте захисників фортеці це не зворушило – вони готувалися до бою. Безпосередньо перед тим, як підрозділ вийшов на рубіж артилерійського вогню, Катаріна розкрила над ними щит. Незабаром вони вийшли на першу лінію укріплень і почався смертельний рукопашний бій. Все пройшло так само, як минулого дня. Точно так само захисники обстріляли ядрами магічну завісу, і так само нападникам вдалося захопити частину першої лінії укріплень. Гонець, який приносив новини з поля, повідомляв:
– Леді збожеволіла, сер, закликаючи передову лінію атакувати швидше!
Руперт подивився на брата й похитав головою з сумішшю недовіри й занепокоєння.
Це занепокоєння перетворилося майже на паніку, коли на стінах знову з’явилася фігура в білому одязі, яка сяяла на квітневому сонці так сильно, що навіть не знадобилася перспектива, щоб помітити її з відстані кількох кілометрів. Лінія штурмуючих наблизилася на відстань лише двохсот кроків від міських стін. Щось блиснуло. Домініканець, як і раніше, вдарив у щит потужним зарядом з синюватого світла.
Однак цього разу, коли снаряд домініканця торкнувся помаранчевої поверхні щита Катаріни, бульбашка захисної енергії вибухнула за частку секунди, поширившись у всіх напрямках, мов ударна хвиля. Пролунав жахливий гуркіт, так що грім прокотився полем бою. Віттельсбахи аж хитнулися в сідлах, хоча стояли за добру милю від центру вибуху. З мурів міста посипався пил, тумани якого піднялися з землі і тракту. Руперт швидко підняв перспективу. Їхній підрозділ стояв, абсолютно неушкоджений, посеред жахливого видовища: навколо них рядами лежали ворожі солдати, одні непритомні, інші схопилися за голови та кричали від болю. Розкидані піки та мушкети всіяли землю. Подібні дантівські сцени відбувалися і на мурах міста. Війська Віттельсбахів не постраждали, але в радіусі півкілометра від вибуху не було жодної живої людини. Домініканець кудись зник.
Шотландцям знадобилося лише кілька секунд, щоб оговтатися від шоку. Вони пішли в атаку, топчучи полеглих ворогів і добиваючи тих, хто подавав ознаки життя. Однак на цьому показовий виступ Катаріни не закінчився. Руперт побачив, як дівчина вийшла з рядів і стала перед надбрамною вежею. Навіть з такої відстані її постать випромінювала силу, яка все ж була зараженою дивним нетерпінням і нервозністю. Катаріна підняла руки — довкола неї жменька солдатів схопилася за горло в жорстокому пароксизмі, спричиненому стисненням повітря, яке вона сконцентрувала — і вдарила невидимою кулею у ворота. Ті з неймовірною силою влетіли в місто разом із петлями, засувом і великим уламком стін. Чарівниця, чиї солдати вже звільнили їй місце й молилися, щоб не стати їй на шляху, поправила ще іншою кулею, пробивши величезну діру у вежі, від чого будівля невпевнено здригнулася. Мабуть задоволена результатом, графиня розвернулася і, проходячи між мовчазними шотландцями, попрямувала до табору.